Make your own free website on Tripod.com

SU-Headquarters Helsinki




 

<< back to slavia-slavialand12.tripod.com

forward to slavia-slavialand14.tripod.com >>

 

<< back to slavialand9.tripod.com

forward to slavialand11.tripod.com >>

 



slavia-slavialand13.tripod.com

DISTRIBUTION OF THE SLAVIC LANGUAGES IN EUROPE

The Slavic peoples are the most numerous ethnic and linguistic body of peoples in Europe. They speak Slavic languages and reside chiefly in the east of that continent, but are also found in Asia east to the Pacific Ocean.

Ethno-cultural Subdivisions

One can customarily divide the Slavs into the following subgroups:

Macedonians

Serbs

Slovenians

And Yugoslavs...

Subcategories

B

  • Belarusians

  • Bokeljs

  • Borowiacy

  • Bosniaks

  • Boyko

  • Bulgarians

  • Bunjevci

C

  • Croats

  • Czechs

D

  • Dregovichs

  • Drevlians

G

  • Goranci

H

  • Hutsuls

I

  • Ilmen Slavs

J

  • Janjevci

K

  • Karantanians

  • Kashubian

  • Kociewiacy

  • Krivichs

L

  • Lemko

  • Lipovan

M

  • Macedonians

  • Mazur

  • Molise Croats

  • Montenegrins

  • Moravians

  • Muslims by nationality

P

  • Poles

  • Poleszuk

P

  • Pomaks

R

  • Radimichs

  • Russians

  • Rusyns

S

  • Serbs

  • Slovaks

  • Slovenians

  • Slovincians

  • Sorbs

T

  • Torbesh

U

  • Ukrainians

W

  • Warmiak

Y

  • Yugoslavs







ЛИПОВАНИ LIPOVANS

EAST SLAVS.. RUSSIANS - LIPOVAN RUSSIANS

Lipovan... Липовани

Lipovans or Lippovans (Old Faith Believers, Old Rite Followers) are a small (about 40,000) Slavic ethnic group of Russian origin residing in the delta of the Danube River in the east of Romanian Tulcea county.

They emigrated from Russia over 200 years ago as dissenters with the mainline Russian Orthodox Church. They settled along the Prut River in modern Ukraine and in the Danube delta. They have maintained strong religious traditions that predate the reforms of the Russian Orthodox Church undertaken during the reign of the Peter the Great.

( Po Русский )

ВОСТОЧНИЕ СЛАВЯНЕ .. РУССКИЕ .. ЛИПОВАНЕ

Липоване (Филипповцы, Филиппоны, Дунаки,рум Lipoveni), старообрядцы поповского направления и этнографическая группа русских.

В конце XVII — начале XVIII веков после церковных реформ Никона они переселились в Молдову и Буковину. По одной из версий название «липоване» происходит от искажённого слова «Филиповцы», по другой от липовых рощ, где липоване скрывались. Слово впервые встречается в австрийском документе с 1733 года.

В настоящее время большинство липован проживает в Румынии (северо-западная Добруджа, жудецы Ботошани, Сучава, Яссы, Васлуй, Нямц, Бакэу, Галац, Брэила и, главным образом, в Тулче), на Украине (Вилково и окрестности), в Молдове и частично в Болгарии.

В настоящее время липован насчитывается 37 тыс. человек по официальным данным и 100 тыс. по неофиальным. В 1990 году в Бухаресте была основана «Община русских-липован», которая издаёт газету «Зори-Zorile» и журнал «Китеж-град».

Липоване во время церковной церемонии в румынском селе Слава Черкесская

Tulcea county in Romania

Регион Тулчеа в Румынии

( Română )

Lipoveni

Lipovenii sunt un mic grup etnic slav (numără aprox. 40.000 persoane) de origine rusescă care locuiesc în special în Delta Dunării, în judeţul Tulcea precum şi în regiunea oraşului Vâlcov din Ucraina.





EAST SLAVS .. RUSSIANS - POMORS .. RUSSIANS

Pomors .. Поморы

Pomors Поморы


POMORS - (Russian: Помо́ры) are Russian settlers of the White Sea coasts, where they used to live side by side with the Kola Norwegians (to the west) and the Nenets people (to the east).

As early as the 12th century, explorers from Novgorod entered the White Sea through the Northern Dvina and Onega estuaries and founded settlements along the sea coasts of Bjarmaland. Their chief town used to be Kholmogory, until the rise of Arkhangelsk in the late 1500s. From their base at Kola, they explored the Barents Region and the Kola peninsula, Spitsbergen, and Novaya Zemlya.

Later in history, the Pomors discovered and maintained the Nothern Sea Route between Arkhangelsk and Siberia. With their ships (koches), the Pomors penetrated to the trans-Ural areas of Northern Siberia, where they founded the settlement of Mangazeya east of the Yamal peninsula in the early 1500s.

Their name is derived from the Pomorsky (literally, "maritime") coast of the White Sea (between Onega and Kem), having the root of more (море, meaning "sea"). The same root is evident in the toponym Pomerania. The most famous Pomors are Mikhail Lomonosov , Fedot Shubin (both born near Kholmogory), and Semyon Dezhnev (born in Veliky Ustyug).

The traditional livelihoods of the Pomors based on the sea included animal hunting, whaling and fishing; in tundra regions they practiced the reindeer herding. Sea trading in corn and fish with Northern Norway was important for them. This trade was so intensive that a kind of Russian-Norwegian pidgin language Moja på tvoja (or Russenorsk) was created and used on the North Norwegian coast in 1750–1920.

After the collapse of the Soviet Union a debate has started as to whether the Pomors should be recognized as an indigenous people and included into the list of Nothern indigenous peoples if Russia. As per the 2002 Census, 6,571 people in Russia identified themselves as Pomors, almost all of them in Arkhangelsk Oblast (6,295) and Murmansk Oblast (127).

It should be noted that one of the three universities of Arkhangelsk is named the Pomor State University. In line with the current Russian trend towards agglomeration of least populated and/or poorest federal subject into bigger entities, a merger of Arkhangelsk and Murmansk Oblasts, the Komi Republic, and the Nenets Autonomous Okrug has been proposed, one of the possible names of this new territory being the Pomor Krai.

( Русский )

ВОСТОЧНИЕ СЛАВЯНЕ .. РУССКИЕ .. ПОМОРЫ

Помо́ры — субэтнос русского народа, потомки древних русских поселенцев, селившихся начиная с XII века на юго-западном и юго-восточном побережье Белого моря. Этноним произошёл от названия юго-западного побережья Белого моря — Поморский берег. В период с XII века по XV век Поморье было колонией Великого Новгорода, откуда и происходило большинство поселенцев. Поморы частично ассимилировали автохтонное финно-угорское население.

Поморы издавна занимались рыболовством, торговым мореплаванием и судостроением. На парусных судах (кочах) они посещали полярные земли и острова (Колгуев, Новая Земля), впервые достигли архипелага Шпицберген (его поморское название Грумант, возможно, произошло от искажённого «Гренландия»), на восток доходили до северной Сибири, где основали город Мангазея. В XVI—XVII вв. выходцы из Поморья сыграли существенную роль в освоении Россией Сибири.

Во время всероссийской переписи населения 2002 года поморами назвали себя 6571 человек (почти все они проживают в Архангельской области).

БУКОВЦИ BUKOVCI


EAST SLAVS .. UKRAINIANS - BUKOVCI .. БУКОВЦИ

BUKOVINA БУКОВИНА

Bukovina

Romanian map with Bukovina teritory now split between Romania and Ukraine highlighted (the border between Romania and Ukraine is represented by a red line).

 

Bukovina is now divided between northeastern Romania and southwestern Ukraine

Bukovina: From 1775 to 1918, the easternmost crown land of the Austrian Empire; now divided between Romania and Ukraine. As a multi-ethnic province, its name has several spellings: Bukowina or Buchenland in German, Bukowina in Polish, Bucovina in Romanian, and Bukovyna in Ukrainian, all of which mean Land of Beech Trees.

Bukovina, on the eastern slopes of the Carpathian mountains, was once the heart of the Romanian Principality of Moldavia, with the city of Suceava being made its capital in 1388. In the 15th and 16th centuries, the Painted Monasteries of Arbora, Dragomirna, Humor, Moldovita, Putna, Sucevita, and Voronet were constructed under the patronage of Stefan the Great and his son Petru Rares. With their famous exterior frescoes, these monasteries remain some of the greatest cultural treasures of Romania, today.

Historic area of Bukovyna (Bukovina, Bukovin, Bukowin, Bukovyna, Bucovina)

Historic areas of Polissya, Polessye, Polissia / Chernihivshchyna

( Українська )

СХİДНИİ СЛОВ’ЯНИ .. УКРАЇНЦİ .. БУКОВЦИ

Буковина

Буковина - історична назва українських етнічних земель, розташованих між середньою течією Днiстра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складуУкраїни (Північна Буковина – Чернiвецька область) та Румунiї (Південна Буковина - обл. Сучава та Ботошани Румунії). Свою назву, яка вперше зустрічається у 1392, Буковина одержала від обширних букових лісів, що покривали значну частину її території. стоянки зарубинецької (2 ст. до н.е. - 2 ст. н.е.) та черняхівської (2-7 ст.)

Територія Буковини

( Română )

Bucovina

Regiunea istorică Bucovina, al cărei teritoriu se întinde în prezent peste zona din apropierea oraşelor Suceava, Câmpulung Moldovenesc, Rădăuţi, Siret şi Vicovu de Sus din România şi Cernăuţi, Storojineţ din Ucraina, este confundată, adesea, cu Ţara de Sus a Moldovei.



РУСИНИ RUSYNS

EAST SLAVS .. UKRAINIANSRusyns .. Ruthenians.. Русини, Руснаци

(The Ruthenian flag of the Ruthenians of the World (Transcarpathia, Slovakia, Hungary and the USA).

Ja Rusyn byl,
Jesm'y budu,
Ja rodylsja Rusynom,
Cestnyj moj rod ne zabudu
Ostanusjeho synom!

I was, I am, and will always remain a Rusyn,
I was born a Rusyn,
I shall never forget my honorable heritage,
I shall remain its son.


by Istvan Molnar, 15 June 2000

By the name RUSINI or RUSYNS we called today two Slavic people

  1. Carpatho-Rusyns

  2. Vojvodina Rusyns

The Carpatho-Rusyns are central European people,

numbering approximately 1.2 million, who live within the borders of five states: Poland, Slovakia, Ukraine, Romania, and Hungary. They have never had a state of their own.


Country

Official data

Estimate




Ukraine


650,000

Slovakia

49,000

130,000

Poland


60,000

Yugoslavia

19,000

25 ,000

Romania

1,000

20,000

Czech Republic

1,700

12,000

Croatia

3,500

5,000

Hungary


3,000

United States

12,500

620,000

Canada


20,000

Australia


2,500




TOTAL


1,547,500

РУСИНИ - НАЙСТАРШИ ПОЗНАТИ СЛАВЯНЄ

Carpatho-Rusyns Flag



Ruthenians or Ruthenes- group of Slavic tribes living in Eastern Europe between the Black Sea (south ) and the White Sea (north). Their name first appears in the 9th century AD. The most important tribes were (according to the Primary Chronicle): the Polans (the area around Kiev), the Volhynians (Volhynia) the Dregovichs (Drehovichs) (Polesie, Belarus, Ukraine), the Drevlians, the Radimichs, the Krivichs the Ilmen Slavs.

volin

Zakarpattya or Transcarpathia (Закарпатська область, Zakarpats'ka oblast' in Ukrainian) is a region of Ukraine. Its capital is Uzhhorod.

Ruthenes (also called Rusyns, Rusins, Rysin, Carpatho-Rusin, Russniaks) are several East Slavonic ethnic groups speaking dialects related to Ukrainian. There also exists a Rusin national movement considering national unity of those groups as a separate Slavonic ethnic group with language related to the Ukrainian and Slovak. They inhabit the Carpathian Ruthenia region of western Ukraine and parts of Slovakia and Poland. Main groups of Ruthene Higlanders in the former Galician Carpathians are called ( from west to east) Lemko (Poland), Bojko (Ukraine), Hucul (Ukraine).

Famous Rusyns Andy Warhol

(August 6, 1928 - Februar 22, 1987) was an American painter and major figure in the pop art movement. Warhol was born Andrew Warhola in Pittsburgh, PA, United States, to Slovakian immigrants of Ruthenian ethnicity.

СХİДНИİ СЛОВ’ЯНИ .. УКРАЇНЦİ .. РУСИНИ

( Українська )

Рус́ин

1. Рус́ин (польськ. rusin - русин, русич, руськи люд), назва, похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руськогго роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 (7 разів) та Ігоря 945 (6 разів) і згодом у Київській Русі Галицько- Волинскій держави та Великому князівстві Литовському.

З XVI ст. під польським впливом починає використовуватися у множині — русини — для позначення людей руського народу (спільна назва українців і білорусів, у тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, польськ. rusini, rusacy).

З часів Козацької держави назва замінюється на українець, українці, або похідні від книжного терміну Малоросія, Мала Русь, назви малоросіянин, малорус, малорс.

На українських землях у межах Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття) назва Русь утрималася до Першої світової війни, на Закарпатті, Галичині та серед лемків - до 1944 р., на Пряшівщині, в українських поселеннях уЮгославії та серед закарпатської еміґрації у США тримається донині (також у формі руснак).

2. Русини - етнічна група представники якої проживають на територіях так званої Подкарпатської Руси (теперішньої Закарпатської області) та східної частини Словаччини.

На питання чи сучасні русини мала етнічна група, чи четверта східнослов'янська нація, на жаль, єдиної точки зору досі не існує. Ці два погляди мають своїх прихильників.

За результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року 10183 чоловік заявило про свою належність до русинів.

Рутени

Рутени (латинське Rutheni, Ruteni), синонім назви русини, українці, вживаний уже в хроніках 11 — 12 ст. (Rex Ruthenorum в Annales Augustani, 1089; Mare Rutenum у Гельмольда; Ruteni у Саксона Граматика та ін.); згодом, у 15 — 17 вв., поль. і зах.-евр. істориками (Я. Длуґош, Матвій з Мєхова — Ruteni на відміну від Moskouitae, О. Ґваньїні та ін.). З 1596 назва Р. була прийнята в документах римських пап і Рим. Курії для унійних українців і білорусів. Збірна назва Рутенія (Ruthenia) засвідчена тільки інколи на геогр. картах 14 — 18 ст. для Червоної Руси чи усієї укр. території та в 20 в. в зах. літературі для Закарпаття. З кін. 19 і поч. 20 в. назви P., рутенський (нім. Ruthenen, франц. Ruthènes й англ. Ruthenians) вживали у своїх працях ін. мовами укр. й ін. мовознавці (О. Огоновський, Є. Желехівський, С. Смаль-Стоцький, Т. Ґартнер, Б. Унбеґаун, історик І. Борщак та ін.) для відрізнення термінів русини, руський вад росіяни, російський у перекладі на ін. мови. З цією ж метою для відрізнення Руси від Росії, вживали назви Ruthenia деякі з поль. істориків (О. Галецький).

У другій пол. 19 в., в умовах боротьби між українцями народовецького напряму з консервативно-угодовйми русинами, паралельно з назвою Р. вживано синонім «рутенці» з саркастично-презирливим забарвленням для визначення надто льояльних до австро-угор. влади елементів серед гал. суспільства. У цьому розумінні цю назву застосовували І.Франко (оп. «Ruteńcy», зб. оп. «Рутенці: типи гал. русинів із 60-их та 70-их pp. минулого в.», 1913), М. Павлик та ін. у сатирах та ст. проти гал. назадництва. Назва «рутенці» подекуди відповідає назвам «малороси» або «тоже малороси» на Центр. і Сх. Укр. Землях.

Русинська мова

Русинська мова – група діалектів, якими розмовляють етнографічні групи Сербії, Словаччини, Польщі та України. В Україні носії цих діалектів мешкають переважно на Закарпатті. Деякі науковці виділяють ці діалекти в окрему мову, в той час більшість філологів України і світу схильні вважати їх окремою діалектичною групою у складі української мови.

Вона належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов, поряд з українською, російською та білоруською. Серед цих мов найбільше спільних рис з українською. Вважається, що русинська походить з лемківського діалекту української мови. Українські мовознавці вважають її діалектом української мови, тобто це карпатська група південно-західного наріччя. До якої входять:

бойківський говір (північнокарпатський, або північнопідкарпатський);

закарпатський говір (середньозакарпатський, підкарпатський, південнокарпатський);

лемківський говір (західнокарпатський).

До письмового вжитку ця мова пробиває собі дорогу з кінця 19 ст. Довгий час вона не мала свого літературного варіанту. 1923 року була видана граматика, де були визначені норми русинської мови.

RUSYNS РУСНАЦИ

RUSYNS IN SERBIA-MONTENEGRO



Rusyns who lived in SERBIA-MONTENEGRO in county of VOJVODINA

they caled themselves РУСНАЦИ


Число

Мeсто

Општина

Числo Руснaцoх 1991. року

1

Бaчинци

Шид

292

2

Бeркaсoвo

Шид

239

3

Бикич Дoл

Шид

187

4

Вeрбaс

(бeз нaсeлєньoх)

1695

5

Дюрдьoв

Жaбeль

1429

6

Ґoспoдїнци

Жaбeль

187

7

Кулa

(бeз нaсeлєньoх)

844

8

Кoцур

Вeрбaс

2462

9

Нoвe Oрaхoвo

Бaчкa Тoпoля

221

10

Нoви Сaд

(зoз нaсeлєнями)

2310

11

Руски Кeрeстур

Кулa

5082

12

Сримскa Митрoвицa

(зoз нaсeлєнями)

859

13

Субoтицa

(зoз нaсeлєнями)

138

14

Ш и д

(бeз нaсeлєньoх)

742

 

 

 

 

 

 











 

Vojvodina Rusyns -the biggest place is SRPSKI KOSTUR (СРПСКИ КОСТУР) near the city of KULA (КУЛА). They came in the middle of the 18 century, mostly from Hungarian northeast provinces, such as ZEMPLIN, SARIS, BORDOŠ.




Their language has west slavic characteristics. Vojvodina Rusyns call themselves RUSNACI (РУСНАЦИ).

The name RUSINI or RUSYNS was brought by intellectuals who studied in Carpatho-Rusyn schools in cities like UŽGOROD, (УЖГОРОД ) and so on, at the end of the 19th century.

This new name (RUSINI) was accepted in the Kingdom of the Serbs, Croats and Slovenians as the official name of the Vojvodina Rusyns.

The Ukrainian alphabet is the official alphabet of the Vojvodina Rusyns. They do not have a flag or a national anthem, but they often use the national flag and national anthem of the Carpatho-Rusyns.

Rusyns use a Ukrainian alphabet

LOVE PEACE AND FREEDOMЛ ЮБОВ МИР ШЛЄБОДА

UNION OF THE SLAVIC NATION - СОЮЗ СЛАВЯНСКИХ НАРОДОХ

UNION OF THE SLAVIC STATES - СОЮЗ СЛАВЯНСКИХ ДЕРЖАВОХ



SLAVIC UNION - СЛАВЯНСКА УНИЯ

SLAVIC LEGUE - СЛАВЯНСКИ СОЮЗ

( Руси́нской ѓовор )

Руси́нской ѓовор — говор русинов. Прокинутой в Закарпатской волоси Украине, и ешшо на восходе Словакии, в Польше, Венгрии, Румьнии, Хорватии и сербским самоволосным крае Воеводина. Нареччи русинсково говора розделяются на карпатски и паннонски, али паннонско-югославски.

Русинской говор шыбко схожой на украинской и могьот шшытатса как наречче украинского говора.

(Slovenčina )

ZÁPADNÍ SLOVANIA .. RUSÍNI

Rusíni (zriedkavo Rusnaci a pod.) sú najzápadnejšia vetva východných Slovanov žijúca na severovýchodnom Slovensku, v Haliči, Bukovine, v Zakarpatskej oblasti Ukrajiny, v Rumunsku, v Srbsku, Chorvátsku, Maďarsku a početná skupina v USA a Kanade.Nikdy nemali svoj národný štát. V Ukrajine (a v minulosti počas komunizmu aj v Česko-Slovensku) existenciu Rusínov neuznávajú a považujú ich za Ukrajincov.

Podľa etnografických príznakov sa delia na päť skupín: Lemkovia, Bojkovia, Huculi, Verchovinci a Doliniaci (= Hajnali).

Rusínčina je jazyk obyvateľov severovýchodnej časti Karpatského oblúka na pomedzí Slovenska, Ukrajiny, Poľska, Maďarska a Rumunska. Hovoria ním takisto komunity rusínskych vysťahovalcov a ich potomkov inde vo svete; najvyšší štatút v súčasnej dobe získala v srbskej autonómnej oblasti Vojvodina, kde je od roku 1974 jedným zo šiestich úradných jazykov.

Jadro Rusinov žije na Ukrajine, ktorá však rusínčinu oficiálne neuznáva a považuje za nárečie ukrajinčiny.

Divadlo Alexandra Duchnoviča v Prešove je jediným divadlom na Slovensku a na svete, ktoré hrá v rusínčine - pôsobí od roku 1945. V roku 1995 bol rusínsky jazyk na Slovensku oficiálne kodifikovaný, v súčasnosti sa na Slovensku vyučuje na niekoľkých základných školách.V roku 1998 bolo na pôde Inštitútu národnostných štúdií Prešovskej univerzity založené rusínske oddelenie. Niektorí rusínski kňazi Prešovskej gréckokatolíckej eparchie používajú rusínčinu v svätej liturgii tak, že apoštol a Evanjelium čítajú po rusínsky, a taktiež aj kázeň majú v tomto jazyku.

( српски )

ЗАПАДНИ СЛOВЕНИ .. РУСИНИ

Русини су источнословенски народ, који претежно живи у западној Украјини, у покрајини Транскарпатија, а има их укупно око 610.000, од тога у Украјини око 560.000. Њихов језик спада у групу источнословенских језика. Русине неки сматрају посебним народом, док их други сматрају делом украјинског народа.


Поред овог имена, Русини се у историјским документима помињу и под именима Рутени и Малоруси. Постоје такође и Русини у Војводини, чији језик спада у групу западнословенских језика и сличан је словачком.



ЛЕМКО LEMKO

EAST SLAVS .. UKRAINIANS - LEMKO ЛЕМКО


Lemko .. Лемко

Lemko Flag

Lemkos are one tribe of Ruthenians (Rusins / Rusyns / Rusnaks).

Lemko - Subcarpathian Voivodship

Zakarpattya or Transcarpathia (Закарпатська область,

LEMKO - montagnards of the northwest Carpathian mountain chain, having a unique dialect and culture.

Their name derives from their common use of an expression of speech, "Lem," which means "but" or "only" or "like".

In the past, Lemko was the description given to them by their eastern neighbors - the Boykos, who though speaking a dialect similar to the Lemko dialect, do not use the expression, lem.

The land of the Lemkos (Lemki), sometimes called "Lemkovyna," or "Lemkivshchyna," includes the higher elevations of the Carpathians of present-day Poland, extending to around the Poprad River to the west, and extending to the east as far as the region around Sanok, where it meets the Boyko region.

The corresponding latitudes of the adjacent highlands of modern-day Slovakia are also included by some in the description of Lemko-land.

The Lemko dialect is considered by many linguists to be the western-most dialect of the Ukrainian language. Lemko speech, however, includes patterns matching those of the surrounding Polish and Slovak languages, and might be seen as a transitional dialect to Polish and Slovak (some even consider the dialect in Eastern Slovakia to be a dialect of the Slovak language).

In the early 20th century, many, but not all of the Lemkos in Poland accepted the name change of their national identity from Rus'/Rusyn (Rus'ian, Rusnyak) or Ruthenian to the more modern term, Ukrainian. This phenomenon was less widespred in Slovakia.

In the late 20th century, some Lemki, mainly emigres from the region, mainly from the southern slopes of the Carpathians in modern-day Slovakia, began an effort to codify and standardize a grammar for the local speech, under the designation "Lemko" or Ruthenian–Rusyn.

In 1939, about 130,000 Lemkos used to live in the Polish part of Lemkivshchyna. Mass emigration from Lemko-land to the Western hemisphere began in the late 1800s, diminishing the cultural uniqueness of the homeland areas. Cultural assimilation, most especially among the Slovaks to the south, has also diminished the numbers of Lemkos in their ancient mountainous homeland.

In Poland, perhaps most of the Lemkos were removed by forced resettlement, first to the Soviet Union (about 90,000 persons) and later to Poland's newly-acquired western lands in Wisla Action campaign of the late 1940s (about 35,000). A minority have since returned. Today in the Polish part of the traditional Lemko region, the Lemki number some 10,000-15,000. About 50,000 live in the western and northern parts of Poland.

During the census 2002 5,863 people in Poland declared Lemko nationality.

Christianity in the region is thought to date to the efforts of Sts. Cyril and Methodius in the 800s. The religion of most Lemkos is Greek Catholic: they belong to the Ukrainian Greek Catholic Church in Poland; and, to the Ruthenian Catholic Church in Slovakia.

A substantial minority belong to the Orthodox Church. The distinctive wooden architectural style of the Lemko churches is to place the highest cupola of the church building at the entrance to the church, with the roof sloping downward toward the sanctuary.

( Українська )

СХİДНИİ СЛОВ’ЯНИ .. УКРАЇНЦİ .. ЛЕМКИ

Лемки, власна назва Руснаки - етнографічна група українців. Проживає в українських Карпатах (по обох схилах Східних Бескидів) між ріками Сяном і попрадом у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині.

Лемківщина- українська етнічна територія, на якій здавна проживала етнографічна група українців - лемки. Розташована в українських Карпатах (по обох схилах Сх. Бескидів) між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Загальна площа бл. 3,500 км2.

Лемківщина

На думку деяких дослідників, давніми предками лемків було слов'янське плем'я білі хорвати, що заселяло район Карпатських гір в 7-10 ст. У середньовічні часи територія Лемківщини входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Згодом землі Пд. Л. були захоплені Угорщиною, аз 1340-х рр. вся Лемківщина була включена Казимиром III Великим у склад Польщі, де перебувала до 1772. Східна частина Лемківщини творила Сяніцьку землю у складі Руського воєводства, західна належала до Краківського воєводства. В 14-16 ст. територія Лемківщини, була в абсолютній більшості заселена українцями. До кінця 16 ст. сформувалася сучасна лемківська говірка (діалект української мови) і закріпилася в тих межах, які проіснували до 1946. У церковному відношенні Лемківщина належала до Перемиської єпархії, а більшість населення були греко-католиками. Віддалене розміщення краю, відсутність українських міст і національної інтелігенції зумовили слабкий національно-культурний зв'язок між Лемківщиною та іншими українськими етнічними землями (перш за все Галичиною та Наддніпрянською Україною), утруднювало поширення українських національно-політичних течій. На поч. 20 ст. провідною течією у суспільно-політичному житті Лемківщині було москвофільство, ідеї якого поширювали переважно місцеві православні священики. Український національний рух почав розвиватися з кінця 19 - поч. 20 ст. Основними його осередками стали міста Новий Санч і Сянік

Лемківщина

( po polsku )

SŁOWIANIE WSCHODNI .. UKRAIŃCY .. ŁEMKOWIE

Łemkowie to wschodniosłowiańska, rusińska grupa etniczna zamieszkująca historyczny region Galicji, Zakarpacia oraz północną część Słowacji.

Wg ostatniego spisu powszechnego z 2002 r.w Polsce żyje ok. 6 tysięcy Łemków, z czego około dziesięciu procent mieszka w Łemkowszczyźnie. Do Polski przyjeżdżają Łemkowie z wielu krajów na różnego rodzaju festiwale, gdyż mają silne poczucie odrębności. Sami Łemkowie szacują swoją liczbę na dziesięciokrotnie większą niż w spisie, czyli około 60 tys. Podobne wyniki uzyskały inne mniejszości etniczne, tzn 10 razy mniejsze liczby od szacunkowych danych.

Najbardziej uznaną w Polsce teorią powstania tej grupy etnicznej, posiadającej własny język, własną kulturę i obyczaje, jest teoria tzw. migracji wołoskich. Zakłada ona, iż począwszy od XII wieku wzdłuż głównego grzbietu Karpat, z terenów dzisiejszej Rumunii rozpoczęła się wędrówka pasterzy wołoskich (kolonizacja wołoska). Ludność ta mieszała się po drodze z ludami ruskimi zamieszkującymi tereny dzisiejszej Ukrainy przejmując i adaptując ich religię i kulturę. Na terytorium dzisiejszej Polski migracje te dotarły na przełomie XIII i XIV wieku. W swojej wędrówce na zachód pasterze ci doszli aż do terenów Beskidu Śląskiego, tzw. osadnictwo na prawie wołoskim . Jednak im dalej wkraczali oni na terytoria polskie, tym większy wpływ miały na nich obyczaje i wpływy ludności zamieszkującej te tereny. Grupy, które dotarły najdalej na zachód nie zdołały zachować odrębności etnicznej i kulturowej. Między wiekami XV i XVII, gdy migracje ostatecznie ustały, zaczęły zmieniać się obyczaje ludów napływających. Ostatecznie z pasterzy-wędrowców przekształcili się w osiadłych rolników. W końcu XVI wieku istniała już większość wsi, które widać na XX-wiecznych mapach. Sami Łemkowie nazywali siebie Rusnakami. Nazwa "Łemko" pojawiła się w początkach XIX wieku i pochodzi od charakterystycznego dla ich języka słowa "łem" (tylko, ale), prawdopodobnie przejętego z języka słowackiego. Pierwotnie używali jej tylko ich sąsiedzi - Bojkowie, lecz wkrótce nazwa ta się przyjęła. Wincenty Pol określał Łemków mianem "Czuchońców", jednak zarówno nazwę, jak i zasięg przez niego podany, etnografowie uważają za "całkowicie fantastyczne".

W gwarach łemkowskich, które są podobne do języka ukraińskiego, można znaleźć wiele słów pochodzenia wołoskiego, które do dziś występują w języku rumuńskim, ale też widać bardzo wiele wpływów polskich, słowackich, a nawet węgierskich. Kontrowersyjną kwestią jest, czy gwary łemkowskie stanowią odrębny język, peryferyjne gwary języka ukraińskiego, czy też zachodnią odmianę języka rusińskiego.



KUJAWY - ważniejsze historycznie terytoria etnograficzne

Pogórzanie - mniejsze grupy i terytoria etnograficzne

1. Bambrzy 2. Biskupianie i Dzierżacy

3. Borowiacy i Puszczanie 4. Borowiacy Tucholscy

5. Chwalimiacy 6. Górale Babiogórscy

7. Górale Podhalańscy 8. Górale Sądeccy

9. Górale Szczawniccy 10. Górale Śląscy

11. Górale Żywieccy 12. Hazacy

13. Kliszczaki i Zagórzanie 14. Lachy i Wałasi

15. Lachy Sądeckie 16. Mazurzy Wieleńscy

17. Poborzanie 18. Raciborzanie


GRUPY ETNOGRAFICZNE NA TERENIE PODKARPACIA

"Such were the fields where once beside a rill
Among the birch trees beside a hill
There stood a manor house, wood-built on stone;
From far away the walls with whitewash shoe,
The whiter as relieved by the dark green
Of poplars, that the autumn winds would screen.
It was not large, but neat in every way,
And had a mighty barn; three stacks of hay…"

"Srod takich pol przed laty, nad brzegiem ruczaju,
Na pagorku niewielkim, we brzozowym gaju,
Stal dwor szlachecki, z drzewa, lecz podmurowany;
Swiecily sie z daleka pobielane sciany,
Tym bielsze, ze odbite od ciemnej zieleni
Topoli, co go bronia od wiatrow jesieni.
Dom mieszkalny niewielki, lecz zewszad chedogi,
I stodole mial wielka, i przy niej trzy stogi…"




БОЙКО BOJKO


EAST SLAVS .. UKRAINIANS - BOJKO .. БОЙКО

Boyko .. Бойко is the name for a distinctive group of Ukrainian montagnards of the Carpathian highlands.

The Boykos inhabit the western half of the Carpathians in Ukraine, and the adjacent areas of southeast Poland and northeast Slovakia.

Boyki are one of the few groups that can still be referred to as "Ruthenians" or Rusyns.

The name, "Boyko" is thought by some to originate in their patterns of speech, specifically the use of the expression, "bah!".

Most Boyki belong to the Ukrainian Greek Catholic Church, with a minority belonging to the Ukrainian Orthodox Church.

The distinctive wooden church architecture of the Boyko region is a three-domed church, with the domes arranged in one line, and the middle dome slightly larger than the others.

Boyko is also a common surname among people with origins in Western Ukraine, including in Canada and the United States.

The Subcarphatian Voidoship ( wojewódzstwo podkarpackie)

Zakarpattya or Transcarpathia Закарпатська область

Transcarphatia

( Українська )

СХİДНИİ СЛОВ’ЯНИ .. УКРАЇНЦİ .. БОЙКИ

Бойки - етнографічна група українців, що живуть на північних і південних схилах Карпат ("Бойківщина"). Свій родовід бойки ведуть від давнього східнослов'янського племені білих хорватів, яких Володимир Великий приєднав до Київської держави.

Походження назви "бойки" залишається нез'ясованим ще й досі. Найбільш науково обґрунтованими є дві гіпотези. Перша виводить назву від частки "бойе" (в значенні "так"), що її вживає в розмові місцеве населення. За другою вона походить від імені "Бойко". Бойки зберегли багато старовинних звичаїв і обрядів. З давніх часів вони займалися скотарством, останнім часом — землеробством, скотарством, садівництвом.

Бойківщина

Бойківщина- історико-етнографічна область на північних і південних схилах Карпат від річокЛімниця і Тересва на сході до річок Уж і Сян на заході, охоплює гірські райони Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей і займає близько 8 тис. км². Походження назви від "бойки".

На Бойківщині народилося багато відомих діячів, зокрема гетьман Петро Сагайдачний, генеральний суддя з Хмельниччини І. Креховецький.

Львівська область

Івано-Франківська область

Закарпатська область



( polski )

SŁOWIANIE WSCHODNI .. UKRAIŃCY .. BOJKOWIE

Bojkowie - grupa etniczna pochodzenia ruskiego i wołoskiego osiadła w XV-XVI wieku, zamieszkująca Karpaty Wschodnie od Wysokiego Działu w Bieszczadach na zachodzie, do doliny Łomnicy w Gorganach. Na zachodzie sąsiadowali z Łemkami, na wschodzie z Hucułami.

Nazwa Bojkowie pochodzi prawdopodobnie od rasy wołów, zwanych "bojkami", i została nadana przez etnografów. Sami Bojkowie nazywali się Hirniakami albo Werchowyńcami, czyli góralami.

Nazwa Bojkowie pochodzi prawdopodobnie od rasy wołów, zwanych "bojkami", i została nadana przez etnografów. Sami Bojkowie nazywali się Hirniakami albo Werchowyńcami, czyli góralami.

Osadnictwo na interesującym nas terenie rozpoczęło się na przełomie XIV i XV wieku, wcześniej te tereny były całkowicie niezasiedlone.

Po II wojnie światowejczęść terenów zamieszkałych przez Bojków (około 1/4) znalazła się w Polsce. Większość Bojków natomiast wysiedlono do ZSRR, resztę w wyniku Akcji "Wisła" rozproszono po Polsce.


ГУЦУЛИ HUCUL

EAST SLAVS .. UKRAINIANSHUCUL .. ГУЦУЛИ

Ivano-Frankivs'k is a region of Ukraine. Its capital is IVANO-FRANKIVSK

The Chernivtsi region lies in southwestern Ukraine.

Hutsuls - Гуцули, singular Гуцул, Romanian: Huţuli, singular Huţul, Hutsul dialect: Hutsule, singular Hutsul; alternatively spelled Huculs, Huzuls, Hutzuls, Gutsuls, Guculs, Guzuls, or Gutzuls) are an ethno-cultural group of highlanders who for centuries have inhabited the Carphatian mountains, mainly in Ukraine, but also in the northern extremity of Romania (in the areas of Bukovina and Nuramares), as well as in Slovakia and Polnad.

Although Hutsuls have a distinct self-identity, there is an ongoing and, often politically charged, debate on whether Hutsuls are of theUkrainian ethnicity or theRusyns one (opinions also vary over their status as a subgroup of the Ukrainian ethnicity itself), as well as whether they originated from theRomanian people.

There are different versions for the origins of the name Hutsul. An explanation is that it comes from theRomanian language word for "outlaw" (cf. Rom. hoţ - "thief"). Other explanations place their origins in the Slavic kochul - "wanderer","migrant", in reference to their semi-nomadic lifestyle, to the name of the Turkic tribe of the Uzy, and even to the name of the Moravian king Hetsyl.

Hutsuls inhabit areas situated between the south-east of those inhabited by theBoykos, down to the northern part of the Romanian segment of the Carpathians.

Two prominent theories of their origin state that the Hutsuls may have begun as an earlynon-Romanised Thracian or Dacian population, which was later linguistically assimilated with the neighboring Slavs, or the origin may only go back as far as a later Romanised dacian (Romanian) population ( Vlachs), which was also linguistically assimilated.

Although most of them speak the Hutsul dialect (a dialect of Ukrainian/Rusyns with Polish influences.

(Українська)

СХİДНИİ СЛОВ’ЯНИ .. УКРАЇНЦİ .. ГУЦУЛИ

Гуцули - етнографічна група українців, що живуть у Карпатах: Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області України; північ Румунії - мармороські гуцули.

Український лiнгвiст Б. Кобилянський на основi аналiзу гуцульсько-покутського дiалекту та iсторичних даних висунув гiпотезу про те, що предками населення Гуцульщини й Покуття були племена схiдних слов'ян — уличів (пiвдень Надднiпрянщина від Дністра) i тиверців (край між Дністром і Карпатами), якi з переселилися в Карпати i асимiлювались з мiсцевим населенням.

( polski )

SŁOWIANIE WSCHODNI .. UKRAIŃCY .. HUCULI

Huculi - grupa etniczna górali pochodzenia ruskiego i wołoskiego, zamieszkujący ukraińską i rumuńską część Karpat Wschodnich - Gorgany, Czarnohorę, Świdowiec, Karpaty Marmaroskie, Połoniny Hryniawskie i Beskidy Pokucko-Bukowińskie. Obok Łemków i Bojków, z którymi sąsiadują od zachodu, jest to jedna z trzech głównych grup rusińskich górali mieszkających we wschodniej części łuku karpackiego. Określenie "Huculi" upowszechniło się w XIX wieku.

Huculi stworzyli oryginalną kulturę regionalną w dorzeczu górnego Prutu, obu Czeremoszów: Białego i Czarnego, oraz Cisy, z dala od szlaków handlowych, dróg i dużych miast. Ich tradycyjnym zajęciem jest hodowla bydła, pasterstwo i myślistwo. Zajmowali się również hodowlą koni; wyhodowali uchodzące za piękne i bardzo wytrzymałe konie huculskie.

Dzieje osadnictwa na terenach Huculszczyzny sięgają jeszcze czasów neolitu. Już od IX wieku pasterze rumuńscy z Wołoszczyzny (także mołdawscy i węgierscy z Karpat południowych) wraz z rodzinami i stadami owiec i kóz posuwali się górami i wzdłuż nich w poszukiwaniu pastwisk, dochodząc niemal do Tatr. Ślady pochodzenia rumuńskiego znaleźć można w nazwach miejscowości i gór, nazwach pospolitych, budownictwie, muzyce, strojach ludowych. Na te same tereny napłynęli Rusini wypierani przez najazdy mongolskie. Prawosławna wspólnota religijna obu grup doprowadziła do zlania się ich i wytworzenia jednego narzecza opartego na języku ruskim z domieszką rumuńską, węgierską i polską. W XII w. monumentalny łańcuch Czarnohory i jej podnóży należał do Rusi Halicko – Wołyńskiej, zaś od czasów Kazimierza Wielkiego (XIV w. Huculszczyzna znajdowała się w obrębie Rzeczypospolitej.

Po 1772 Huculszczyzna weszła w skład monarchii austriackiej, a następnie austro-węgierskiej. W latach międzywojennych znowu znalazła się w Polsce. Od września 1939 r. Huculszczyzna przestała należeć do Polski. Osiedli tam Polacy i inne nieruskie mniejszości narodowe zostali stamtąd wysiedleni. Między innymi to właśnie było powodem spadku zainteresowania tym obszarem ze strony polskich etnografów.

(Magyar)

Huculok

A huculok ruszin eredetű népcsoport a Kárpátokban.

A hucul a Galíciából és Bukovinából Havasmezőre, Visóorsziba és Oroszkőre vándorolt legkisebb ruszin törzs. A hucul nemzetiségűek száma mintegy 30 ezer. Huculvidék központja Körösmező.

POLESZUK ПАЛЯШУК


EAST SLAVS .. BELARUSIANS - POLESZUK .. ПАЛЯШУК

Poleszuk (Polish spelling), or Poliszuk (Polishuk), (in local Ukrainian dialect), Palyashchuk (in Belarusian), Poleshchuk (in Russian) is the name given to the people who populated the swamps of Polesie. Asked for nationality, they usually answered tutejszy, i.e., "I am local", so during a census in Poland part of the Russian Empire they were they were put either in the cell "others" or, depending on the religion, in "Poles" or "Belarusians". (A similar was reported to happen in other places, e.g., in Wilno province.)

The Primary Chronicle uses the name Dregovichs for an ancient Slavic tribe settled between Pripyat and Western Dvina rivers. The name comes from the Slavic word dregva (dryhva), "swamp". This tribe is thought to be ancestors of modern Poliszuks.

Their dialect, being close to Ukrainian, Belarussian and Polish languages, was recently assigned as dialect of Ukrainian.

The Podlasie Voivodship (in Polish województwo podlaskie), is an administrative and local government region or voivodship of north-eastern Poland.



wrota podlaskie

Lublin Voivodship (in Polish województwo lubelskie) is an administrative and local government region or voivodship in the eastern part of Poland.

Poleszuks


The greater part of the territory is taken up by lowlands: Brest Polesie in the Southwest and Pripyat Polesie in the East of the region. The Zagorie Plain is located between them. The Pribugsky Plain is in the West, Baranovichi Plain and a part of Novogrudok Hills are in the North of the region. The Pripyat is the main river of the region, with these tributaries: Pina, Yaselda, Bobrik, Tsna, Lan, Sluch on the left, and Styr, Goryn, Stviga on the right. The Shchara, a tributary of the Neman River is in the North. The Bug River with Mukhavets and Lesnaya tributaries are in the West. One of the oldest national parks Belovezhskaya Pushcha is situated in the Northwest of Brest region.

( Polski )

SŁOWIANIE WSCHODNI .. POLESZUCY

Poleszucy - to nazwa grupy etnicznej, która zamieszkiwała bagna Polesia, dzisiaj zamieszkujący odległe tereny Polski, Białorusi, i Ukrainy.

Poleszucy posługują się dialektem języka ukraińskiego, też zbliżonego do białoruskiego i polskiego.

Badacze twierdzą że przodkami Poleszuków byli Dregowicze, którzy zamieszkiwali tereny nad Prypecią i Sożą (prawe - zachodnie dopływy górnego Dniepru). Dopiero niedawno rozwinęli swoją własną tożsamość narodową, dawniej gdy zapytani o podanie swojej narodowości, odpowiadali "tutejszy". W spisie ludności Polski z 1931 roku ok. 800.000 osób uważało siebie za tutejszych. Współcześnie Poleszucy w Białorusi stanowią jedną z odrębnych kulturalnych i etnicznych części tego państwa

Polesie

Polesie (845) – kraina geograficzna i historyczna, leżąca na terytorium obecnej Białorusi, Ukrainy i Polski. Stanowi południowo-zachodnią część Niżu Wschodnioeuropejskiego.

Polesie stanowi płaską równinę, leżącą w dorzeczu Prypeci i Bugu. Wysokość nad poziomem morza: 100-250 m (maks. 316 m).

( Беларуская мова)

ЎСХОДНІЯ СЛАВЯНЕ - БЕЛАРУСЫ .. ПАЛЯШУК

Палесьсе

Палесьсе - адна з найвялікшых еўрапейскіх , балотных тэрыторыяў, што зьмяшчаецца ў паўднёва-заходняй частцы Ўсходне Еўрапейскай нізіны, пераважна паабапал беларуска ўкраінскай-мяжы, а таксама часткова ў Польшчы ды Расеі. Агульная плошча - каля 270 тыс. км². Вышыня - 100-250 м над узроўнем мора. Галоўныя рэкі Палесься – Прыпяць, Дняпро (у сярэдняй плыні), Дзісна.

У 1960-1980-я гады землі Палесься падвергліся значнаму асушэньню падчас меліярацыі.

Насельнікі Палесься завуцца палешукамі.



RADIMICHS РАДЗИМИЧИ

EAST SLAVS .. RADIMICHS .. РАДЗИМИЧИ

Slavic tribes - the Belarusians' ancestors


The Radimichs ..Radzimicy


(Радимичи in Russian), a tribe of East Slavs of the last few centuries of the 1st millenium, which inhabited upper east parts of the Dnieper down the Sozh River and its tributaries. The name probably derives from the name of the forefather of the tribe - Radim.

The lands of the Radimichs were conveniently connected with the central regions of the Kievan state by waterways. In 11th and 12th centuries, the Radimichs had a few known cities: Gomiy (today's Gomel) and Chichersk on the Sozh, Vschizh on the Desna River, Vorob'yin, Ropeisk, Starodub and others. Seven-beam temporal jewelry made of bronze or silver represent a specific ethnic trait of the Radimichs of the 9-11 centuries.

There is little information on the Radimichs. Historians know that in the middle of the 9th century they were paying tribute to the Khazars. In 885, the Radimichs were conquered by Prince Oleg and became part of the Kievan Rus. In 907, the Radimichs are mentioned as a part of Oleg's army in his military campaign against Czargrad. In 984, the Radimichs tried to break away from the Kievan Rus, but were defeated on the Pischan River by Vladimir the Great's commander Volchiy Khvost (Wolf's Tail). Since then, there had been no mentioning of the tribe in the chronicles. They continued living on their land, gradually assimilating with neighboring tribes and peoples and forming the Belorussian nationality. Subsequently, the lands of the Radimichs became a part of the Chernigov and Smolensk principalities.

The Radimichs were last mentioned in a chronicle in 1169.


Dnepr river

Gomiy (today's Gomel)l

Gomelskaja oblast








Slavic tribes - the Belarusians' ancestors - and their territories in the 9th - 12th cc.



( Русскій )

ВОСТОЧНИЕ СЛАВЯНЕ .. БЕЛОРУСЫ .. РАДИМИЧИ

Ради́мичи — наименование населения, входившего в союз восточно-славянских племён, обитавших в междуречье верхнего течения Днепра и десны.

Около 885 радимичи вошли в состав Древнеруского государства, а в XII веке они освоили бо́льшую часть Черниговской и южную часть Смоленских земель. Название происходит от имени родоначальника племени Радима.

( украї́нська мо́ва )

СХİДНИİ СЛОВ’ЯНИ .. БІЛОРУСІ .. РАДИМИЧІ

Радимичі, сх.-слов. плем'я, що жило між дніпром і Сожжю. Це плем'я займалося мисливством, пасічництвом, скотарством та підсічним хліборобством. Головні городи — Гомель, Чечерськ і вщиж. Літопис повідомляє, що в сер. 9 століття. Радимичі сплачували данину хозарам. До Київської держави їх приєднав Олег 885, а остаточно Володимир Святославич (894).

У 911 р. брали участь у поході Олега на візантію.

Коли ж Київcька держава по смерті Ярослава Володимировича розпалася на уділи, зах. частина землі Радимичів увійшла до складу Смоленського, а сх. — Чернігівського князівств.

Археологічні пам’ятки Радимичів: – численні курганні могильники з трупоспаленнями (9-10 ст.) та трупопокладаннями (11-12 ст.)

Радимичі разом з кривичами та дреговичами створили білоруський народ.

Востаннє радимичі згадуються літописом під таким племінним ім'ям у 1169 році.

( Беларуская мова)

ЎСХОДНІЯ СЛАВЯНЕ - БЕЛАРУСЫ .. РАДЗІМІЧЫ

Беларускія плямёны – гэта крывічы, дрыгавічы, радзімічы. Потым ідзе разьдзяленьне на дрэўлянаў, палачанаў, вяцічаў. Але ўсе яны крыўскага паходжаньня.

Радзімічы - правадыр Радзім. (родны)

Радзімічы назва насельніцтва якое ўваходзіла ў склад зьвязу ўсходнеславяанскіх пламёнаў. Радзімічы жылі ў мжрэччы верхняй плыні Дняпра і Дзясны.


Недзе каля 885 году радзімічы ўвайшлі ў склад Старажытнарускай дзяржавы, а ў ХІІ стагоддзі яны абжылі большую частку Чарнігаўскай зямлі і паўднёвую частку Смаленскіх земляў. Лічыцца, што назва радзімічы паходзіць ад першага правадыра племя РАДЗІМА.


(пра Беларускія Плямёны)


Славяне, падобна іх папярэднікам, жылі ў вялікіх сем’ях. Сем’і складалі сваяцкую абшчыну (род). Род распараджаўся зямлёй вакол паселішча і большасцю прыладаў працы. Абшчыны аб’ядноўваліся ў плямёны. Але меліся і значна большыя аб’яднаньні - саюзы плямён: крывічы, радзімічы і дрыгавічы. Крывічы (палачане) насялялі басейн Заходняй Дзвіны і верхняга Падняпроўя, радзімічы – Пасожжа, а дрыгавічы – Палесьсе і цэнтральную частку Беларусі.

Рэлігія славян гэтага перыяду ўяўляла сабой паганства (язычніцтва) – рэлігійныя вераваньні, абрады і святы, выпрацаваныя на працягу стагоддзяў да з’яўленьня манатэізму - веры ў адзінага Бога. Сярод багоў славянскага пантэона пераважалі звязаныя з земляробствам і жывёлагадоўляй Пярун, Дажджбог, Грамніца, Вялес, Стрыбог, Цёця, Ярыла, Купала, Жыцень; увасабленьні "культу продкаў" Род і Рожаніца, а таксама шматлікія духі (вадзянік, дамавік, лесавік, багнік і г. д.). Некаторым з багоў нават прыносіліся чалавечыя ахвяры. Пры пахаваньні быў распаўсюджаны абрад трупаспальваньня. Святы і абрады пераважна звязваліся з цыклам земляробчых работ.













ДРЕВЛЯНЕ DREVLIANS

EAST SLAVS .. ДРЕВЛЯНЕ .. DREVLIANS

The Drevlians ( Древляне in Russian, or Drevlyane), a tribe of Eastern Slavs between the 6th and the 10th centuries, which inhabited the territories of Polesie, Right-bank Ukraine west of Polans, down the stream of the rivers Teterev, Uzh, Ubort, and Stviga. On the West, Drevlians’ territories reached the Sluch River, where the Volynians (волыняне, or Volynyane) and Buzhanians (бужане, or Buzhane) lived. On the North, Drevlians’ neighbors were Dregovichs (дреговичи, or Dregovichi). The name of the tribe derives from the Russian word древо or дерево (drevo, or derevo, which means "tree") due to the fact that the Drevlians used to live in thick woods.

The Drevlians left many archaeological monuments, such as agricultural settlements with semi dug-outs (or earth-houses), moundless burial grounds and barrows, fortified towns like Vruchiy (today's Ovruch), Gorodsk, site of an ancient settlement near Malin (supposedly, a residence of the Drevlian prince Mal) and others. The principal city of the Drevlians was Iskorosten (today’s Korosten) on the Uzh River, where one can still see a group of compact ancient settlements. By the end of the first millennium, Drevlians had already had well-developed farming and handicrafts.

The Drevlians were fervently opposed to any attempts from the outside to include them in the Kievan Rus. According to a number of chronicles, in times of Kyi, Schek and Khoriv (supposedly, founders of Kiev) the Drevlians had their own princely rule and were frequently at war with the Polans. In 883, Prince Oleg made the Drevlians pay tribute to Kiev. In 907, the Drevlians took part in the Kievan military campaign against the Byzantine Empire. After Oleg’s death in 912, the Drevlians stopped paying tribute. Oleg’s successor, Prince Igor, made them change their mind, however, he would be killed by the Drevlians in 945 during the collection. Igor’s widow Olga avenged her husband’s death in an extremely harsh manner, killing drevlianian ambassadors and nobility, burning their capital of Iskorosten to the ground and leveling other towns. After having subjugated the Drevlians, Olga transformed their territories into a Kievan appanage with the center in Vruchiy.

The last mentioning of the Drevlians was in a chronicle of 1136, when their lands were given as a gift to the Desyatinnaya Church by Yaropolk Vladimirovich.

( Русский )

ВОСТОЧНИЕ СЛАВЯНЕ .. РУССКИЕ .. ДРЕВЛЯНЕ

Древля́не — одно из племен русских славян, жили по Припяти, Горіни, Случи и Тетереву.

Имя древляне, по объяснению летописца, дано им потому, что они жили в лесах. Описывая нравы древлян, летописец выставляет их, в противоположность соплеменникам своим — полянам, народом крайне грубым («живяху скотьски, убиваху друг друга, ядяху все нечисто, и брака у них не бываще, но умыкиваху у воды девица»).

Ни археологические раскопки, ни данные, заключающиеся в самой летописи, не подтверждают такой характеристики. Из археологических раскопок в стране древлян можно заключить, что они обладали известной культурой. Прочно установившийся обряд погребения свидетельствует о существовании определенных религиозных представлений о загробной жизни: отсутствие оружия в могилах свидетельствует о мирном характере племени; находки серпов, черепков и сосудов, железных изделий, остатков тканей и кож указывают на существование у древлян хлебопашества, промыслов гончарного, кузнечного, ткацкого и кожевенного; множество костей домашних животных и шпоры указывают на скотоводство и коневодство; множество изделий из серебра, бронзы, стекла и сердолика, иноземного происхождения, указывают на существование торговли, а отсутствие монет дает повод заключать, что торговля была меновая.

Политическим центром древлян в эпоху их самостоятельности являлся город Искоростень; в позднейшую пору центр этот, по-видимому, перешёл в город Вручий (Овруч)

Подчинение Киеву

По сказанию летописи, в давние времена древляне обижали своих соседей полян; но уже Олег подчинил их Киеву и наложил на них дань. В числе племен, подчинённых Олегу и участвовавших в походе его на греков упоминаются и древляне; но они покорились не без упорной борьбы. По смерти Олега они сделали было попытку освободиться; князь Игорь победил их и наложил еще большую дань.

В 945 при попытке киевского князя Игоря собрать повторную дань с древлян те возмутились и убили князя. Вождь древлян Мал предпринял попытку посвататься к вдове Игоря, княгине Ольге, но та, движимая чувством мести, обманом убила Мала и его сватовское посольство, заживо закопав в землю. После этого Ольга вместе с малолетним сыном Игоря Святославом пошла войной на древлян, разгромив их. Вдове Игоря, Ольге, летопись приписывает окончательное подчинение древлян.

Святослав Игоревич посадил в Древлянской земле своего сына, Олега. Владимир Святой, раздавая волости своим сыновьям, посадил в Древлянской земле Святослав, который был убит Святополком Окаянным. Со времени Ярослава Древлянская земля входит в состав Киевского княжества.

( украї́нська мо́ва )

СХİДНИİ СЛОВ’ЯНИ .. ДРЕВЛЯНИ

Древляни (деревляни) (тепер поліщуки), східнослов’янське плем’я (союз племен), у VI-X ст. жили на українському Поліссі. На півночі землі Древлян доходили до р.Прип'яті, на півдні – до річок Здвижу і Тетерева, на сході – до Дніпра, на заході – до межиріччя Случі й Горині. За повідомленнями Костянтина VII Багрянородного на півдні їх землі межували з половцями.

Найбільші міста: Іскоростень (Коростень), Вручій (Овруч), Малин. До входження в Київську Русь землі Древлян становили самостійне князівство з центром в Іскоростені.

У 884 р. київський князь Олег підкорив Деревлян, але після його смерті (912 р.) вони вийшли з-під влади Києва.

В 914 р. київський князь Ігор знову підкорив Деревлян, у яких, однак, залишився свій князь. У 942 р. відбулися збройні сутички між військами київського князя й Деревлянами, які прагнули стати незалежними від Києва. Спроба князя Ігоря в 945 провести повторний збір данини серед Древлян привела до повстання Деревлян у 945 році і загибелі князя.

В 946 р. княгиня Ольга придушила повстання і ліквідувала древлянське князівство. Східну частину земель Древлян з центром у місті Вручій було включено до Київського князівства.

Древляни займалися землеробством, скотарством і ремеслами (залізоплавильним, виготовленням з овруцького шиферу пряслиць тощо). Останній раз Древляни згадуються в літописі під 1136 р., коли князь Ярополк, син князя Володимира Мономаха подарував їхню землю Десятинній церкві.

( Беларуская мова)

ЎСХОДНІЯ СЛАВЯНЕ - ДРЭЎЛЯНЕ

Дрэўляне – адно са славянскіх плямёнаў; жылі па Прыпяці, Гарыні, Случы і Цецярэву. Палянскі летапісца тлумачыць, што назва дрэўляне пайшла ад таго, што гэтае племя жыло ў лясах (беларускае ДРЭВА).

Паколькі летапісца належыў да племя палян, дык апісваў дрэўлянаў, як народ грубы і дзікі. живяху скотьски, убиваху друг друга, ядяху все нечисто, и брака у них не бываще, но умыкиваху у воды девица» Жывуць, як быдла, адзін аднаго забіваюць, ядуць усё паганае, і шлюбу ў іх не бывае, а крадуць яны дзяўчат ля вады)


( polski )

SŁOWIANIE WSCHODNI .. DREWLANIE

Drewlanie (ukr. Деревляни, ros. Древляне)- jedno z plemion należące do grupy wschodnich plemion słowiańskich. Zamieszkiwali w dorzeczach Słuczu i Prypeci na Polesiu Wołyńskim. W 884 podbici przez Olega, władcę rusi kijowskiej. Główne grody: Owrucz, Iskorosteń.

Nazwa pochodzi od derewo (drzewo), jako że zamieszkiwali gęsto zalesione tereny.


ИЛЬМЕНСКИЕ СЛАВЯНЕ

ILMEN SLAVS

EAST SLAVS .. RUSSIANS - ILMEN SLAVS

ИЛЬМЕНСКИЕ СЛАВЯНЕ ..

The Ilmen Slavs (Ильменские славяне Russian), the northernmost tribe of the East Slavs, which inhabited the shores of the Lake Ilmen and the basin of the rivers of Volkhov, Lovat, Msta and the upper stream of the Mologa River in the 6-10 centuries.

The Ilmen Slavs left a few archaeological monuments of the 6-8 centuries, such as agricultural settlements and tall conelike kurgans with incinerated bodies. The most ancient settlement is dated back to the 7th or 8th century. Numerous archaeological finds, such as a metal tip for a wooden plough, indicate that the Ilmen Slavs had a well-developed agriculture.

The principal cities of the Ilmen Slavs were Staraya Russa and Novgorod, which had appeared in the 9-10 centuries. The land of the Ilmen

( русский )

ВОСТОЧНИЕ СЛАВЯНЕ .. ИЛЬМЕНСКИЕ СЛАВЯНЕ

Слове́не (и́льменские славя́не) — восточнославянское племя, жившее во второй половине первого тысячелетия в бассейне озера Ильмень и верхнего течения Мологи и составлявшее основную массу населения Новгородской земли.

Ильмень (озеро)

Ильмень — озеро в западной части Новгородской обасти. Площадь озера в зависимости от уровня воды меняется от 733 до 2090 км²; длина — 40 км, наибольшая ширина — 32 км; глубина до 10 м. Берега преимущественно низменные, на юге болотисты.

В озеро Ильмень впадают реки: Мста, Пола, Ловать с Полисью, Шелонь с Мшагой, Веренда и др.; из озера вытекает река Волхов, впадающая в Ладожское озеро. Ильмень входит в состав Вышне-Волоцкой водной системы.

По преданию, название озера происходит от имени вымышленной героини Илмеры.

Берег озера Ильмень

Илмера — сестра князя Словена, сына Скифа, правнука Иафетова.

По её имени, по преданию, названо озеро Ильмень. Илмера принадлежит к числу вымышленных лиц в истории Древней Руси (древнерусскими книжниками — большей частью в XVII веке).

УСХОДНІЯ СЛАВЯНЕ .. ІЛЬМЕНСКІЯ СЛАВЯНЕ

Славене (ільменскія славяне) усходнеславянскае племя, якое ў другой палове першага тысячагоддзя жыло ў басейне возера Ільмень і ў вярхоўях ракі Малогі. Ільменскія славяне складалі большасць насельніцтва Наўгародзкай зямлі.



KRIVICHS КРИВИЧИ


EAST SLAVS.. BELARUSIANSKRIVICHS .. КРИВИЧИ

The Krivichs (Кривичи in Russian, or Krivichi), a tribe of East Slavs between the 6th and the 12th centuries, which inhabited the upper reaches of the Volga, Dnieper, Western Dvina, the southern part of the Lake Chud and parts of the Neman basin. The name of the tribe probably derives from the name of their forefather Prince Kriv, who bore the nickname of Krivoy ("Handicapped") due to some possible birth defect.

It is likely that the Krivichs were the first of the East Slavs to leave the Carpathian Mountains in the 6th century and head northeast, absorbing scanty Finno-Ugric and Baltic tribes (the Krivichs couldn't move towards northwest or west because of their encounters with strong Lithuanian and Finnish tribes).

Having settled around the Road from Varangians to Greeks, the Krivichs took part in trading with Scandinavia and Byzantine Empire. Constantine VII mentioned in his writings that the Krivichs had been making special boats in order to come and trade with Czargrad.

The Krivichs left many archaeological monuments, such as the remnats of agricultural settlements with traces of ironworks, jeweler's art, blacksmith's work and other handicrafts; long kurgans of 6-9 centuries with incinerated bodies; burial mounds of rich warriors with weapons (especially in the Gnezdovo kurgans); sets of distinctive jewelry (bracelet-like temporal rings and glass beads made out of streched wire). By the end of the first millennium, the Krivichs had already had well-developed farming and cattle-breeding.

Principal cities of the Krivichs were Izborsk, Polotsk, Smolensk and, probably, Pskov. It was the land of the Krivichs where they would found Moscow.

According to a number of chronicles, the Krivichs had had their own princely rule in the second half of the 9th century before becoming a part of the Kievan Rus. The Krivichs as a tribe, subjugated by Kiev, took part in Oleg's and Igor's military campaigns against the Byzantine Empire. The last tribal prince of the Krivichs was Rogvolod, who would be killed together with his sons by the Prince of Novgorod Vladimir the Great n 980.

The Krivichs were last mentioned in a chronicle in 1162, when their lands had already been a part of the Smolensk and Polotsk principalities and Novgorod.

The Krivichs played a big role in colonization of the area between the rivers of Volga and Klyazma. Together with the Dregovichs, they were the forefathers of the Belorussian nationality.

(Беларуская)

ЎСХОДНІЯ СЛАВЯНЕ - БЕЛАРУСЫ .. КРЫВІЧЫ

Крывічы́

Крывічы́ — буйная этнічная супольнасьць сярэднявечча, якая займала тэрыторыі ад верхняга Панямоньня, сярэдняга ды верхняга Прыдзьвіньня, верхняга Падняпроўя ды Паволжа, а таксама басэйны рэк Вялікай ды Ловаці. Крывічы былі асноўнымі насельнікамі Полацкага, Смаленскага ды Пскоўскага княстваў. Крывічы́ зьяўляюцца асноўнай этнаўтваральнай адзінкай беларусаў.

Існуе некалькі гіпотэзаў зьяўленьня этноніма "крывічы". Згодна адной зь іх, назва існавала ў ІІ тыс. да н.э. як этнічнае найменьне часткі носьбітаў археалагічнай культуры шнуравой керамікі. Назоў этнасу "крывічы" можа паходзіць ад назвы краю Krieva. Найбольш аргументаванай здаецца гіпотэза, згодна зь якой этнічны назоў паходзіць ад імя міфічнага пачынальніка пэўнай рэлігійнай традыцыі - найвышэйшага сьвятара Крыва, культ якога быў уласцівы большасьці балцкіх народаў.

Археалагічныя, тапанімічныя, лінгвістычныя, антрапалагічныя дадзеныя сьведчаць, што крывічы - гэта балцкі этнас, роднасны літоўцам, латышам, латгалам, прусам, яцьвягам, жамойтам які ў выніку культурнага ўплыву з першай паловы ІХ ст. стаў пераходзіць на славянскую мову. Асноўнымі гарадамі трох галін крывічаў зьяўляліся Пскоў, Полацк ды Смаленск, якія сталі цэнтрамі ўдзельных княстваў.

Апошнія згадкі непасрэдна пра крывічаў адносяцца да 1128 году, аднак назвы «крывіцкі», «Крывія» захаваліся аж да цяперашняга часу. Так, у латыскай.

Крывічы – правадыр (вождь) Крэў (кроўныя).

(polski)

SŁOWIANIE WSCHODNI .. BIAŁORUSINI .. KRYWICZE

Krywicze to plemię słowiańskie zamieszkujące w IX–XIII w. tereny nad górnym Dnieprem i Wołgą w początkowym biegu rzeki Moskwy oraz nad środkową Dźwiną.

Głównymi ich ośrodkami były: Połock, Smoleńsk, Witebsk, Izborsk i najprawdopodobniej także Psków. Wpływ na ich kulturę i rozwój miali Bałtowie i Finowie (ugrofińskie pochodzenie nazw miejscowych. W drugiej połowie IX w. zostali przyłączeni przez księcia Olega do Rusi Kijowskiej. Ostatni raz wzmiankowani byli w 1162 roku. Posługiwali się językiem zaliczanym do grupy wschodniosłowiańskiej.

Za spadkobierców Krywiczów uważają się dzisiejsi Białorusini. Plemię to w ich mitologii narodowej zajmuje podobne miejsce, jak plemię Polan u Polaków. Utworzone przez Krywiczów Księstwo Połockie jest uważane za pierwsze państwo białoruskie. Do połowy dziewiętnastego wieku często, a obecnie sporadycznie, Białorusini określają samych siebie mianem Krywiczów. Dlatego Jan Czeczot, wydając swój zbiór tłumaczeń na polski białoruskich Pieśni wieśniaczych znad Niemna, w podtytule zbioru na określenie ich języka użył sformułowania słowiańsko-krewicki.

( украї́нська мо́ва )

СХİДНИİ СЛОВ’ЯНИ .. БІЛОРУСИ .. КРИВИЧÍ

КРИВИЧÍ – одне із східнослов’янських племен (союзів племен) 6-9 ст., згадуваних у давньоруських літописах. Жили у верхів’ях Дніпра, Західної Двіни, Волги та в південній частині басейну Чудського озера. Головні міста: Смоленськ, Полоцьк, Ізборськ, Торопець і , можливо, Псков.

У кінці 9 ст. земля К. ввійшла до складу Київської Русі. Вважається, що останній племінний князь крівічей Рогволод разом з синами був убитий в 980 новгородським князем Володимиром Святославічем.

Основні заняття кривичів це землеробство, а також скотарство і ремесла (залізоробне, ковальське, ювелірне та ін.). На землях К. утворилися Смоленське і Полоцьке князівства, а північно-західна частина їхньої території увійшла до складу володінь Новгорода.

Востаннє кривичі згадуються літописом під таким племінним ім'ям у 1162 році. Так у Іпатьевськом списку крівічи згадані востаннє під 1128 а полоцькі князі названі кривичськими під 1140 і 1162. Після цього кривичі більше не згадуються в східнослов'янських літописах. Проте племінне ім'я кривичи ще досить довго уживалося в іноземних джерелах (аж до кінця XVII століття). У латиську мову слово krievs увійшло для позначення русичів взагалі.

( русский )

ВОСТОЧНИЕ СЛАВЯНЕ .. КРИВИИЧИ

Кривичи́ — многочисленное восточнославянское племя (племенное объединение), занимавшее в VI—X веках верховья Волги, Днепра и Западной Двины, южную часть бассейна Чудского озера и часть бассейна Немана. Иногда к кривичам причисляют и ильменских славян.

Кривичи были, вероятно, первым славянским племенем, двинувшимся из Прикарпатья на северо-восток. Ограниченные в своём распространении на северо-запад и запад, где они встретили устойчивые литовские и финские племена, кривичи распространились к северо-востоку, ассимилировав с жившими там финнами.

Поселясь на великом водном пути из Скандинавии в Византию (путь из варяг в греки), кривичи принимали участие в торговле с Грецией; Константин Багрянородный говорит о том, что кривичи делают лодки, на которых русы ходят в Царьград. Участвовали в походах Олега и Игоря на греков как племя, подчинённое киевскому князю; в договоре Олега упоминается их город Полоцк. Уже в эпоху образования русского государства у кривичей существовали политические центры: Изборск, Полоцк и Смоленск.

Считается, что последний племенной князь кривичей Рогволод вместе с сыновьями был убит в 980 новгородским князем Владимиром Святославичем. В Ипатьевском списке кривичи упомянуты в последний раз под 1128, а полоцкие князья названы кривичскими под 1140 и 1162. После этого кривичи больше не упоминаются в восточнославянских летописях. Однако племенное имя кривичи ещё довольно долго употреблялось в иностранных источниках (вплоть до конца XVII века). В латышский язык слово krievs вошло для обозначения русских вообще, а слово Krievija для обозначения России. Юго-западная, полоцкая ветвь кривичей также именуется полочанами. Вместе с дреговичами радимичами и некоторыми балтийскими племенами эта ветвь кривичей составила основу белорусского этноса.

Северо-восточная ветвь кривичей, расселённая главным образом на территории современных Тверской, Ярославской и Костромской областей, находилась в тесном контакте с финно-угорскими племенами.

Граница между территорией расселения кривичей и новгородских словен определяется археологически по типам захоронений: длинные курганы у кривичей и сопки у словен.

DREGOVICHS ДРЕГОВИЧИ

EAST SLAVS ..BELARUSSIANS - DREGOVICHS .. ДРЕГОВИЧИ

The Dregovichs (Дреговичи in Russian, or Dregovichi), a tribe of Early East Slavs, which inhabited the territories down the stream of the Pripyat River and northern parts of the Right-bank Dnieper (the borders of the tribe's domain are still not eastablished to this day). The name of the tribe probably derives from the Russian word дрегва or дрягва (dregva, or dryagva, which means "swamp") due to the fact that the Dregovichs used to live in the marshlands.

The first known reference to the tribe is in the Primary Chronicle, and by the 12th century they were assimilated into the main East Slavic peoples.

The Dregovichs left some archaeological monuments of the 9th and the 10th centuries along the Pripyat, such as the remnants of agricultural settlements and kurgans with incinerated bodies (unlike the kurgans of 11-12th centuries with intact bones). One could find sepulchral structures that look like small wooden houses with span roofs.

The principal city of the Dregovichs was Turov. Other cities included Slutsk, Kletsk and Drutsk, all in the territory of the modern Belarus.

The chronicles do not tell historians much about the Dregovichs. We only know that they had their own princely rule in the city of Turov. In the 10th century, the lands of the Dregovichs became a part of the Kievan Rus and later - the Turov Principality. The northwestern part of the land of the Dregovichs became a part of the Polotsk Principality.

Turaw (Belarusian: Ту́раў; Russian: Ту́ров, also transliterated as Turov) is a town in Zhytkavichy district of Homel voblast of Belarus

Turaw is an ancient capital of the Dregovichs ethnos - one of the three Eastern Slav ingredients of Belarusian nation.

The first mention of Turaw is in the "Tale of Bygone Years" in 980. It is located in the South of Belarus in Palesse region.

Polissya (in Ukrainian), Полесье, or Poles'ye (in Russian), Polesie (Polish spelling), Пале́сьсе (Palyessye, Palesse) in Belarusian is one of the largest European swampy areas, located in the South-Western part of the Eastern-European Lowland. The meaning of the word polissya is close to "woodland".

Polissya lies within the territories of Belarus, Ukraine and Poland.

Locals are called Poleszuk (in Polish), or Polishchuk (in local Ukrainian dialect), Poleshchuk (in Russian), Palyashchuk (in Belarusian)).

Polissya is a marshy region that lines along the Pripyat River mostly in Southern Belarus (Brest, Pinsk, Kalinkavichy, Homel), Northern Ukraine (Volyn, Povna, Zhytomyr North of Kyiv, Chernihiv) and partially in Poland (Lublin) and Russia (Bryansk). It is a flatland within the watersheds of the Western Bug and Pripyat river. The two rivers are connected by the Dnipro-Bug Canal, built during the reign of Stanisław August Poniatowski, the last king of the Polish-Lithuanian Commonwealth

Among the numerous tributaries of the Pripyat are worthwhile mentioning the Horyn (Goryn), Stokhod(Stokhod, Stokhid), Styr, Ptich(Ptycz), Yasielda (Jasolda) rivers. The lagest towns in the Pripyat basin are Pinsk, Stolin, Davyd-Gorodok. Huge marshes have been considerably reclaimed in the 1960s - 1980s to increase the area of farming land. As a matter of fact, the reclamation is believed to have badly affected the biosphere and the climate along the course of the Pripyat river.

This region suffered severely from the Chernobyl accident, huge areas were polluted by radioactive elemants and now they are not suitable for living.


( русский)


ВОСТОЧНИЕ СЛАВЯНЕ .. ДРЕГОВИЧИ

Дре́говичи — восточно-славянский племенной союз, обитавший между Припятью и Западной Двиной.

Скорее всего название происходит от древнерусского слова дрегва или дрягва, что значит «болото»

Под именем другувитов (греч. δρονγονβίται) дреговичи известны уже Константину Порфирородному как племя, подчиненное Руси. Находясь в стороне от «Пути из варяг в греки», дреговичи не играли видной роли в истории Древней Руси. Летопись упоминает только, что дреговичи имели некогда свое княжение. Столицей княжества был город Туров. Подчинение дреговичей киевским князьям произошло, вероятно, очень рано. На территории дреговичей образовалось впоследствии Туровское княжество, а северо-западные земли вошли в состав княжества Полоцкого.

( украї́нська мо́ва )

СХİДНИİ СЛОВ’ЯНИ .. ДРЕГÓВИЧІ

ДРЕГÓВИЧІ (від "дрягва", "дрега" - болото) – одне із східнослов'янських племен (союзів племен), яке жило між Прип'яттю і Західною Двіною. Згадуються у "Повісті минулих літ".

Вважають, що назва дреговичі пов'язана з давньоруським словом "дрягва" – болото і вказує на характер місцевості, де жило це плем'я.

Найбільшими містами дреговичів були Туров, Клецьк, Слуцьк та ін. Землі дреговичів становили самостійне князівство з центром у м. Турові. В 10 ст. це князівство увійшло до складу Київської Русі. Київський князь Володимир Святославич під час поділу Русі на уділи більшу частину землі дреговичів включив до Туровського князівства, південно-західна частина відійшла до Полоцького князівства.

(Беларуская)

УСХОДНІЯ СЛАВЯНЕ - БЕЛАРУСЫ .. ДРЫГАВІЧЫ

Дрыгавічы - правадыр (вождь) Дрыгавіт (дрыгва). Трясіна, страшное, гіблое болото.

Дрыгавічы – усходнеславянскі зьвяз плямёнаў, якія жылі паміж Прыпяцьцю і Заходняй Дзьвіной. Магчыма, што назва паходзіць ад беларускага слова Дрыгва, якое захавалася ў сучаснай беларускай мове са старажытных часоў.

Самыя значныя гарады дрыгавічоў – гэта Тураў, Клецак і Слуцак. Самастойным дзяржаўным утварэньнем дрыгавічоў было Тураўскае княства, частка якога потым увайшла ў склад старажытнай Полацкай дзяржавы.




Slavic Nature, the nature is our threasure.

(Slavenska Priroda., priroda je naše bogatstvo. Словенска природа, природа је наше богатство. Славянская природа, природа ето наше богатство).

wiev of the west Dvina river





KASZËBI KASCHUBIANS


«Nie ma Kaszëb bez Polonii, a bez Kaszëb Polœczi»
No Kaszuby without Poland, and no Poland without Kaszuby


Jan Hieronim Derdowski








Kaszubian embroidery with its distinctive, stylized flowers is stitched in seven traditional colors: three blues, one for the sky, one for the ocean, one for the lakes; green for the forests; black for the ground; yellow for the sun; red for the blood of the people

Kashubian

The Pomeranian Voivodship (in Polish województwo pomorskie) is an administrative region or voivodship in northern Poland within the historic region of Eastern Pomerania.

(1) Pomeranian voivodship (1999-), administrative and local government unit of the

Legend has it that when God created the world, the Kashubian land was very poor. Angels, who were very sad and concerned about the fate of the Kashubian people, went to God to plead for help. In response to their pleas the gracious God adorned the barren land with hills, lakes and forests and made it colourful and picturesque. Indeed, nowhere else can you find such a picturesque mixture of the wanders of nature as in Kashubia. Kashubia is beautifully seated in the northern part of Poland. It is divided into three parts, each boasting its own unique and unusual geographical features. To the north the Kashubian land is bordered by the Baltic Sea and to the south its borders reach as far as Tuchola Forests (Bory Tucholskie). The first part of Kashubia, called Norda, is located in the north. This area possesses a varied (How is it varied? You may want to explain this) and scenically impressive section of the coastline. Its golden beaches, dunes, and fresh sea breeze easily capture tourist attention. The picturesque towns on the coastline - Jurata, Chalupy, Jastarnia and Hel seated in Hel Peninsula were originally the centre of the fishing industry (which fishing industry - Polish or Kashubian?). The second part of Kashubia, located to the south of Norda, is Central Kashubia. Central Kashubia is comprised of the towns/cities of Kartuzy, Zukowo, Koscierzyna, Bytów, Sierakowice as well as a great number of quiet and peaceful villages. This is the heart of Kashubia, full of rolling hills, meandering rivers and streams, clean lakes, and forests which provide shelter to a variety of wild animals. The third part of Kashubia is Southern Kashubia. This area is seated on two rivers: the River Brda and the River Wda, and is widely revered to the outstanding beauty of its many forests. The origin of the word "Kashubia" is very obscure. One of the most popular theories says that it derives from a word describing a marshy land. The Kashubians live in a territory that includes the ex province of Gdansk, the ex province of Slupsk and the northern part of the ex province of Bydgoszcz. Today Kashubia is populated by approximately half a million native Kashubians. The beauty of the region, however, has attracted many people from other parts of Poland to settle there. Many Kashubians also live abroad. For various reasons-economic or political-many Kashubians now live in Western Europe, Canada, and the United States.

KANA


Kashubians (also "Kassubians," or "Cassubians," in Kashubian: "Kaszëbi") are a Slavic ethnic group.

It is believed that their ancestors came into the region between the Oder and Vistula rivers over 1500 years ago. They are direct descendants of Pomeranians, who took their name from the fact that they settled down in Pomerania (from Slavic: Pomor'e - the land along the sea). Their 'capital' city is Gdansk (Gdunsk) in Pomerania. Among the larger towns, Gdynia (Gdiniô) contains the biggest percentage of people of Kashubian origins. The main occupation of the Kashubians was fishing in the past and now it's mainly tourism.

In modern times some 200,000 Kashubians still speak Kashubian, a West Slavic language belonging to the Lekhitic group of languages in northern Poland. Many Polish linguists consider Kashubian to be a Polish dialect. In some towns and villages Kashubian is the second spoken language after Polish. The language appears on some streets signs and is also taught at schools.

There are other traditional Slavic ethnic groups inhabiting Pomerania i.e. Kociewiacy, Borowiacy, Krajniacy and others. The dialects spoken by these are between Kashubian and the Polish dialects of Great Poland and Mazovia. It might indicate that they are not only descendants of ancient Pomeranians but also settlers who arived to Pomerania from Great Poland and Masovia in the Middle Ages. However this is only one possible explanation.



( Kaszëbsczi )

ZÔPADNI SŁOWIAŃIE - POLACY .. KASZËBI .. KASZUBI

Kaszëbi (pl. Kaszubi, mie. Kaschuben) są zôpadnosłowiańską etniczną grëpã, aùtochtonicznym lëdztwã Pòmòrsczi. W dzysdniowim czasu Kaszëbi są jedurnyma bezpòstrzédnyma òtrokama Pòmòrzanów. Przédną òrganizacëją, zrzeszającą Kaszëbów w Pòlsce je Kaszëbskò-Pòmòrsczé Zrzeszenié. Dzysdniowi Kaszëbi mieszkają przede wszëtczim w Pòrénkòwi Pòmòrsce, w krézach pùcczim, wejrowsczim, kartësczim, lãbòrsczim, bëtowsczim, kòscérsczim, nordowim dzélu chóniccziégò krézu zôs pòrénkòwim dzélu stôłpsczégò krézu. W krézach lãbòrsczim, bëtowsczim ë stôłpsczim na wnożëna mô pòwtórzny charakter - pò II swiatowi wòjnie Kaszëbi zamieszkale na môlach swòji pierwoszny wnożëny, po wëwiezeniu z ni miemiecczégò lëdztwa przez wëszëznë Pòlsczi Lëdowi Repùbliczi. Dzél Kaszëbów mieszkô téż na emigracëji, òsoblëwò w Kanadze, USA, Miemiecce i Pòlsce.

Kaszëbi są w prosti rédze òtrokama Pòmòrzanów - wczasnych słowiańsczich plemion z òbéndë Pòmòrsczi, chtërnech miono wzã sã òd miona zemi (słowiańsczé Pomore - pò mòrze). Ùznaje sã, że przódkòwie Kaszëbów zjawile sã w ti òbéńdze midze Òdrã a Wisłą wicy jak 1500 lat nazôt. Nôstarsze zapisënczki miona są z XIII s. w sztãplu ksyża Pòmòrsczi Barnima I, czéde panowale òni w òkòlim Sztetëna.

W òglowim spisënkù lëdzy, chtëren sã òdbëł w Pòlsce w 2002 rokù, blós 5100 òsób zdeklarowało swòją apartną kaszëbską nôrodnosc, ale 51 000 pòdało kaszëbsczi jakò swòj rodny jãzëk. Wielu Kaszëbów chcało pòdac pòlską nôrodnosc ë przënôleżnotã do kaszëbsczégò etnicznegò karna, trzëmając sã za równo Pòlôchów ë Kaszëbów. Nié bëło równak taczi mòżnotë bë deklarowac jiną nôrodnosc ë przënôleżnotã do etnicznegò karna abò wicy nigle jedną nôrodnosc. Bëłë głosë, że spisënk bëł sfalszowany a wiele lëdzy nie mògło pòdac kaszëbsczi nôrodnoscë. Równak, blós pôrã taczich przëpôdków òsta ùdokôzanëch.

Kaszëbi są gwësnym lëdztwã przëgrańcza, chtëren w cządze stalat żëł w môlu zmieniającym krajową przënależnotã. Wielu z nich pòddôło sã germanizacëji czë pòlonizacëji, prawò to miało mùszowi abò nôtërny charakter. Wielu znónych prusczich czë miemiecczich wòjskòwich miało kaszëbsczi pòchòdzënk, ale nié czële sã do parłãczë z domôcą kùlturą abò pòddôwale sã òni całownemu zarwaniu w zôstnym pòkòleniu. Dlôte drãgò akùrôtno definiowac, chtërną z historëcznych sztatur mòże ùznac za Kaszëba, a chtërną za Miemca abò Pòlôcha kaszëbsczégò pòchòdzënkù.

Dzél Kaszëbów ùtrzëmôł apartną kùlturã ë jãzëk. Dzysdniowò w socjologiji ë historëji panuje dba, że Kaszëbi są etnicznym karnã pòlsczégò nôrodu. Wikszosc Kaszëbów mô dëbeltną identifikacëjã - nôrodną pòlską ë etniczną kaszëbską. Wielu nôrodnëch dzejôrzy w Pòmòrsczi w czasie zarabczeniô zôs nôleżników samòstójnoscowiégò pòdzemiô miało kaszëbsczi pòchòdzënk.

Kaszëbskô nôrodnô rësznota, choc nié nôleżi do przédnégò żochù w kaszëbsko-pòmòrsczé rësznoce, mô równak wielelatną zwëcz. Florian Cenôwa bëł dbë, że Kaszëbi są apartnym słowiańsczim nôrodã. W midzewòjnowym cządze jegò ùdbã prowadzële dali dzejôrze z karna tzw. "Zrzeszeńców", chtërni w PRL bëlë represjonowani òb UB a pózdni przez SB ë zepchniãcy na zberk òglowi dzejnotë. Pò 1989 rokù ną samą dbã w kaszëbsczi rësznoce reprezentowało pismiono Tatczëzna, dzysdniowo zôs Kaszëbskô Òdroda.

W ùszłoce dzelelë sã òni na wiele etnicznëch pòdkarnów, zjinaczonëch jãzëkòwò ë kùlturowò, midzë jinszima: Mòrzanie, Rëbôcë, Bëlôcë, Lesôcë, Józcë (jinaczi Mùcnicë), Gôchë, Krëbanie, Zabòrôcë. Za wëjimkã Bëlôków ë Gôchów rolô nëch bënowëch pòdzélënków je wiele miészô jak cziledzesąt lat nazôd. Stolëcą Kaszëbów je Gduńsk, ale miastã z nôwikszim jich procentã je Gdiniô.

Pierszi rôz miono kaszëbsczégò ôrtu wëstąpiło w 1238 r. w dokùmeńce wëstawionym przez papieża Gregòra IX w titlu zôpadno-pòmòrsczich ksyżãtów dux Slavorum et Cassubia. Barnim III (1320-1368) nadôł so miono dux Cassuborum ("ksyżã Kaszëbów"). Na spòdlim mirni ùgòdë z Westfaliji w 1648 r., pò trzëdzëstalatni wòjnie, dzél Zôpôdni Pòmòrsczi òstôł Szwecczi a szwecczi król ód 1648 do lat 20. XVIII s. titelowôł sã jakno "Ksyż Kaszëbów".

Prusczi parlament (Landtag) w Königsberg (Królewiec) w 1843 ùdbôł, bë zmienic jãzëk w kòscółach z pòlsczégò na miemiecczi, leno nen rozsądzënk òstôł wnetka zniesony. W 1852, naczãto ùczëc kaszëbsczégò w gimnazjum w Wejrowie.

W latach 30. XIX s. czileset Kaszëbów wëwanożiło do Kanady dze założëlë jistniejącą do dzys kòloniã Wilno w grôfiznié (an. county) Renfrew w Ontairo. W lata 70. XIX s. Kaszëbi ë Miemce założëlë rëbacką wioskã na Òstrowie Jones w Milwaukee. Nie mieli równak prawa miectwa do ti zemi, tej przédnicë Milwaukee eksmitowalë jich jakno bezprawnëch mieszkańców ë w latach 40. XX stalata zjinaczelë ną zemiã w przemësłową òbéndã.

Pierszim pismionã w całosce pò kaszëbskù bëł katézmùs Lutera z 1643 rokù (dalszi edicëje w 1752 ë 1828). Ùczałô ùsadzelë kaszëbiznã Mrongovius w 1823 ë 1828, rusczi ùczałi Hilferding, a pózdni téż Biskupski (1883, 1891), Bronish (1896, 1898), Mikkola (1897) ë Nitsch (1903). Wôżny ùsôdzk to słôwórz Stefana Ramùłta Słownik języka pomorskiego, czyli kaszubskiego z 1893 a téż Fridrich Lorentz Slovinzische Grammatik, 1903, Slovinzische Texte, 1905, ë Slovinzisches Wörterbuch, 1908.

Pierszim rësznikã kaszëbsko-pòmòrsczé nôrodowi rësznotë béł Florian Cenôwa. Òn zabédowôł kaszëbsczi alfabét, òpisôł kaszëbską gramatikã (1879), opùblikòwôł etnograficzną ë historëczną lëteraturã ò żëcim Kaszëbow (Skórb kaszébsko-slovjnckjé mòvé, 1866-1868) a téż jinsze knéżczi. Jinym kaszëbsczim ùsôdzcą béł Hieronim Derdowsczi. Pózdni bëli Młodokaszëbi prowadzeni òb Aleksandra Majkòwsczégò ë ùsôdzcë piszącë w pismionie Zrzësz Kaszëbskô (grëpa Zrzëszincë), chtërni wniesli wiôldżi wkłôd w rozwicé kaszëbsczégò lëteracczégò jãzëka.

W 2005 r. kaszëbsczi jãzëk pò rôz pierszi mòżna bëło wëbrac na maturowim ekzaminie. Nie zdrzącë na môłe tim zainteresowanié (kaszëbszczi wëbrało blós 23 ùczniów), to je wôżny dzél òchróni kaszëbsczi kùlturë.

Òbjim kaszëbiznë kòl kùńca XX wiekù

(polski)

SŁOWIANIE ZACHODNI - POLACY – KASZUBI .. KASZËBI

Kaszubi (kasz. Kaszëbi) to zachodniosłowiańska grupa etniczna wywodząca się w prostej linii od Pomorzan. Zamieszkują oni Pomorze Gdańskie i wschodnią część Pomorza Zachodniego. Dzielą się na wiele podgrup etnograficznych, zróżnicowanych językowo i kulturowo, między innymi są to: Morzanie (Mòrzanie), Rybaki (Rëbôcë), Bylacy (Bëlôcë), Lesacy (Lesôcë), Józcy (Józcë, inna nazwa Mucnicy - Mùcnicë), Gachy (Gôchë), Krubanie (Krëbanie), Zaboracy (Zabòrôcë).

Współcześnie Kaszubi zamieszkują w następujących powiatach województwa pomorskiego: puckim, wejherowskim, kartuskim, lęborskim, bytowskim, kościerskim, północnej części pow. chojnickiego oraz wschodniej części pow. słupskiego. W pow. lęborskim, bytowskim i słupskim osadnictwo to ma w przeważającej mierze charakter wtórny - po II wojnie światowej Kaszubi zasiedlili tereny swojego pierwotnego osadnictwa po wysiedleniu stamtąd ludności niemieckiej przez władze PRL. Największe kaszubskie diaspory to: Kanada, USA i Niemcy

Kaszubi stanowią typową ludność pogranicza, która w ciągu wielu wieków żyła na terytorium zmieniającym przynależność państwową. Wielu z nich uległo germanizacji lub polonizacji, proces ten miał charakter przymusowy lub naturalny. Wielu znanych wojskowych pruskich i niemieckich miało pochodzenie kaszubskie, ale nie poczuwało się do związków z rodzimą kulturą lub ulegały one całkowitemu zerwaniu w następnym pokoleniu. Z tego powodu trudno dokładnie zdefiniować, którą z postaci historycznych wolno uznać za Kaszuba, a którą za Niemca lub Polaka pochodzenia kaszubskiego.

Część Kaszubów zachowała własną kulturę i język. Współcześnie w socjologii i historii dominuje pogląd, że Kaszubi stanowią grupę etniczną narodu polskiego. Zdecydowana większość Kaszubów posiada podwójną identyfikację - narodową polską i etniczną kaszubską. Wielu polskich działaczy narodowych na Pomorzu w okresie zaborów oraz członków podziemia niepodległościowego w czasie okupacji było pochodzenia kaszubskiego.

W Spisie Powszechnym z 2002 r. 5100 obywateli polskich zadeklarowało narodowość kaszubską. Jest to ok. 1% całej społeczności kaszubskiej. Rzeczpospolita Polska nie uznaje tych deklaracji za wiążące (podobnie w przypadku Ślązaków), stąd Kaszubi nie znaleźli się na oficjalnej liście mniejszości narodowych sporządzonej przez MSWiA.

Kaszubski ruch narodowy, choć nie należy do głównego nurtu w ruchu kaszubsko-pomorskim, ma jednak długoletnią tradycję. Za odrębny naród słowiański uważał Kaszubów Florian Ceynowa, w okresie międzywojennym jego myśl kontynuowali działacze z kręgu tzw. Zrzeszeńców, którzy w PRL byli represjonowani przez UB, a następnie SB i zepchnięci na margines działalności publicznej. Po roku 1989 tę samą myśl w ruchu kaszubskim reprezentowało pismo Tatczëzna, obecnie zaś Kaszëbskô Òdroda.

Z powodu odmienności językowej oraz przywiązania do religii rzymskokatolickiej, które powodowało niechęć Kaszubów do idei komunizmu, byli oni posądzani o separatyzm, tj. chęć oderwania od Polski części jej terytorium. Oskarżenia te nie miały pokrycia w rzeczywistości, ale w okresie PRL służyły antagonizowaniu Kaszubów z pozostałą ludnością Polski i przybierały na sile w okresie kolejnych kryzysów politycznych, np. w 1968 i 1970 r. Współcześnie nawet najbardziej radykalny nurt w ruchu kaszubskim - narodowy - nie kwestionuje historycznych związków Kaszubów z Polską, zaś swoje postulaty ogranicza do troski o rozwój ojczystego języka, kultury oraz dbałości o własną tradycję historyczną.

W 1906 roku otwarto we Wdzydzach pierwsze na ziemiach polskich muzeum na wolnym powietrzu - skansen, stworzony przez Izydora i Teodorę Gulgowskich. Obecnie jest to Kaszubski Park Etnograficzny

flaga kaszub




SĻOWIŃCY SLOVINCIANS

WEST SLAVS .. POLESSLOVINCIANS .. SĻOWIŃCY

West Pomeranian Voivodship


pl:Województwo_zachodniopomorskienl:Westpommerende:Woiwodschaft Westpommern


Slovincian stricity

The West Pomeranian Voivodship

In the 19th century, a Russian ethnographer found a Slavic ethnic group populating Eastern parts of Western Pomerania. He called them Slovincy, despite the fact that their language was so closely related to Kashubian that it could be regarded as its dialect. Slovincians regarded themselves as Kashubs-Lutherans and their language as Kashubian.

After the unification of Germany in 1871, the former Prussian province of Pomerania became part of national Germany. The Slavic language was gradually reduced and replaced by German.

The same process happened for Kashubians. Nevertheless, the fact that Kashubians were Roman Catholics and Kulturkampf set them against government policies, and also due to support from the growing Polish nationalism, Kashubians survived until the Treaty of Versailles put them under Polish government.

At the same time, the Slovincy were left in the borders of Germany, where they shared the faith of Germans, including taking part in Nazism.

Areas populated by the Slovincy became part of Poland in 1945. The fact that the Slovincy took part in WWII on the German side prevented the new Polish government from regarding them as Slavic brothers. The last speakers lived in parishes of Schmolsin and Garde in Pomerania before they left for Germany after 1945, so the Slovincian language became extinct around 1950. Język słowiński

(polski)

SŁOWIANIE ZACHODNI - POLACY .. SĻOWIŃCY

Słowińcy - nazwa nadana reliktowej grupie ludności pomorskiej, zamieszkujących niegdyś tereny nad jeziorami Gardno i Łebsko (północno-zachodnia część województwa pomorskiego) przez rosyjskiego etnografa Aleksandra Hilferdinga. Nazwa ta nie była używana przez samych Słowińców. Uważa się, że posługiwali się językiem słowińskim z grupy języków pomorskich (języki słowiańskie). Są blisko spokrewnieni z Kaszubami i prawdopodobnie ich język był po prostu dialektem tego języka, a od Kaszubów różnili się wyznaniem i brakiem poczucia wspólnoty z Polakami.

Od XVIII wieku, Słowińcy ulegali naciskom germanizacyjnym np. stopniowo, w kolejnych wsiach obowiązywał nakaz prowadzenia mszy w języku niemieckim.

Po roku 1945 Słowińcy, traktowani jako Niemcy - zamieszkujący przed wojną ziemie niemieckie i posługujący się językiem z licznymi naleciałościami niemieckimi, byli szykanowani i wysiedlani. Wielu z nich zmuszono do emigracji do Niemiec. Znaczna liczba znalazła się w obozie przesiedleńczym w dzielnicy Hamburga, Finkenwerder; osiedlając się później w kilku sąsiadujących ze sobą dzielnicach miasta i pobliskich wsiach. Nie wszyscy jednak zostali wysiedleni; dzięki różnym zabiegom udało się zatrzymać migrację ludności ze wsi Kluki - około 100 osób, jednak w większości wyemigrowali oni do Niemiec w latach 1970.

MAZUR MAZURY

WEST SLAVS .. POLES MAZUR .. MAZURY

Mazur

Warmia i Mazury (officially, the Warmińsko-Mazurskie Voivodship) is an administrative region or voivodship of north-eastern Poland. The capital is Olsztyn.

The Masovian Voivodship (in Polish województwo mazowieckie) is the largest and most populous of the sixteen Polish administrative regions or voivodships created in 1999

Mazur is a Polish ethnic group from Mazovia (Catholics) or East Prussia (Protestant).

Their name derives from the Lekhitic tribe of Masovians (Mazowszanie) who gave their name to the land of Masovia (Mazowsze). In the Middle ages the inhabitants of the northern part of Masovia were called Mazurzy. Between the XIV and XVII centuries, settlers from northern Mazovia moved to former teritories of Old Prussians following their conquest by Teutonic Order.

Because of the influx of Masovians into the lake region of East Prussia the area received the descriptive name short Masuria, while the people of East Prussia were East Prussians (Ostpreussen). The East Prussians including the immigrants from Masovia, were Protestants, thus can be differentiated from the Catholic Polish Mazurzy from Masovia.

From their name the lake region of East Prussia was called Mazury.

Example of germanisation: Oletzko County refers to historical East Prussia County with capital in Oletzk. The county was populated by Masurs, ethnic Polish group. In the process of germanisation, the number of Polish-speaking people decreased.

(Polski )

SŁOWIANIE ZACHODNI - POLACY .. MAZURY

Mazury (także Mazowsze Północne, Mazowsze Pruskie; niem. Masuren) - kraina historyczno-etnograficzna w Polsce północno-wschodniej. Administracyjnie wchodzi w skład województwa warmińsko-mazurskiego, geograficznie jest częścią Pojezierza Mazurskiego i Pojezierza Iławskiego.

Mieszkańcy Mazur, w odróżnieniu od sąsiedniej Warmii, byli w większości protestantami. Wraz z reformacją narodziła się odrębność krainy - wiara stała się głównym wyznacznikiem ludności zamieszkującej Prusy. Katolicka Warmia do 1772 r. wchodziła w skład Polski, pozostała część kraju przeszła na protestantyzm.

Podział Prus Wschodnich w 1945 r. ułatwił określenie granic Mazur. Mazury to dzisiaj polska część dawnych Prus Wschodnich bez Warmii i Żuław. W zasadzie pokrywa się z terenem zamieszkanym przez jedno z plemion pruskich - Galindią.

ŚLĄZACY SILESIANS

WEST SLAVS .. POLES - SILESIANS .. ŚLĄZACY

Silesia or Silesian Voivodship(1) is a administrative region and local government unit in Poland, established in 1999

The Lower Silesian Voivodship (in Polish województwo dolnośląskie) is an administrative region or voivodship in south-western Poland.

lower Silesia

Lower Silesia - map of the region

Dolny Slask - mapa samochodowa

Opole Voivodship (since 1999) or Opole Silesia (Polish: województwo opolskie, Śląsk Opolski)

upper Silesia

Moravian-Silesian Region (in Czech Moravskoslezský kraj) is an administrative unit (kraj) of the Czech Republic, located it the north-eastern part of its hitorical region of Moravia and in the whole Czech part of the historical region of Silesia

capitol Ostrava

Silesian

Silesian (Upper Silesian) is spoken by the Silesian ethnic group (both Polish, Silesian and German nationalities) living in the region of Upper Silesia. It must not be confused with the Silesian dialect of German (Lower Silesian) spoken by the Silesian people in the same region. Cataloged in Ethnologue as dialect of Polish, Upper Silesian.

Majority of Slavic linguists consider it as a dialect of Polish, however some people regard it as a separate language belonging to the West Slavic branch of Slavic languages, together with Polish, Upper and Lower Sorbian, and other Lekhitic languages) as well as Czech and Slovak.

According to the last census in Poland (2002) some 70,000 people declared Silesian as their first language, and some 170,000 people declared Silesian nationality. However, the total number of Silesian speakers (the majority of whom do not condiser it as a separate language) exceeds 2 million.

There are also about 100,000 Silesian speakers living in the Czech Republic. Besides, about 40,000 thousand people in Czech Republic declared Silesian nationality.

(polski)

SŁOWIANIE ZACHODNI - POLACY .. ŚLĄZACY

Ślązacy (niem. Schlesier, śl. Ślônzoki) - mieszkańcy Śląska. Ślązacy są grupą etniczną mającą cechy protonarodu. Zamieszkują głównie Górny Śląsk na terenie Polski i Czech oraz na emigracji Niemcy i USA. Istnieją też mniejsze skupiska Ślązaków w całej Europie

Nazwa Ślązacy może wywodzić się od rzeki Ślęza, wyrazu slęg (oznaczający wilgotny, mokry) lub góry Ślęży. Ślężanami określano plemię zachodniosłowiańskie, następnie w X wieku nazwę tą przejął cały obszar dorzecza górnej i środkowej Odry. Polska literatura z XIX i XX wieku, Ślązakami określa autochtoniczną ludność, zamieszkującą Śląsk.

Nazwa Ślązacy może wywodzić się od rzeki Ślęza, wyrazu slęg (oznaczający wilgotny, mokry) lub góry Ślęży. Ślężanami określano plemię zachodniosłowiańskie, następnie w X wieku nazwę tą przejął cały obszar dorzecza górnej i środkowej Odry. Polska literatura z XIX i XX wieku, Ślązakami określa autochtoniczną ludność, zamieszkującą Śląsk.

Nasilona germanizacja Śląska, prowadzona przez kilka wieków, spowodowała wynarodowienie ludności zamieszkującej te tereny. Ludność polska zamieszkująca Górny Śląsk częściowo oparła się germanizacji. W okresie dwudziestolecia międzywojennego zarówno Polska, jak i Niemcy określały ludność żyjącą na Śląsku wyłącznie jako Polaków albo Niemców. W niewielkim stopniu rozróżniano grupy ludności o mieszanej narodowości lub nie określające swojej narodowości. Natomiast władze czechosłowackie wprowadziły w latach 20. XX wieku pojęcie narodu śląskiego na użytek spisów powszechnych przeprowadzanych w tym kraju. Wpisując bez wiedzy zainteresowanych narodowość śląską administracja czechosłowacka obniżała w statystykach liczebność ludności polskojęzycznej żyjącej na Śląsku Opawskim oraz w należącej do Czechosłowacji części Śląska Cieszyńskiego (tzw. "Zaolziu"). We współczesnych Czechach to obywatel deklaruje swoją narodowość.

W czasie drugiej wojny światowej, władze III Rzeszy wprowadziły spis ludności. Odnotowywano wtedy przypadki wypełniania rubryki narodowościowej jako "Schlonsaken" lub "Oberschlesier", jednak na podstawie rozporządzenia z marca 1941, wpis taki był skreślany. Ludzie, którzy wypełnili tak rubrykę musieli otrzymać jedną z innych czterech grup narodowościowych. Osoby te ze względu na bycie autochtonami, najczęściej otrzymywały 3 kategorię.

Dokładna liczba osób poczuwających się do bycia Ślązakami jest trudna do ustalenia. Spis Powszechny z 2002 zezwalał na udzielenie tylko jednej odpowiedzi na pytanie o narodowość, więc możliwe jest, że wiele osób poczuwających się do bycia polskimi Ślązakami wybrało narodowość polską. Podobne wątpliwości pojawiają się po stronie czeskiej, gdzie dużo osób na należącej do Republiki Czeskiej części Śląska Cieszyńskiego, posługujących się na co dzień lokalną odmianą dialektu śląskiego deklaruje swoją odrębność językową przez zadeklarowanie narodowości polskiej.

KOCIEWIACY KOCIEWIACY

WEST SLAVS .. POLES - KOCIEWIACY

The Kociewiacy are a Polish ethnic group. They live in Pomerania south of Gdansk. Their biggest city is Starogard Gdanski. The region they inhabit is called Kociewie and has well developed industry and agriculture. Most of the Kociewiacy are Roman Catholics.

They live next to the other important ethnic group in the area, the Kashubians.

Kociewie is a region in northern Poland, Pomerania, south of Gdansk . Their biggest city is Starogard Gdanski. It has well developed industry and agriculture.

kociewie

west pomerania - kociewie and Kaszuby

Where the rivers of Wda and Wierzyca

(Dzie Wierzyca, Wda)
With the song of silver waves
(Przy śrebrnym fal śpiewie)
Flow their waters afar
(Niesó woda w dal)
That's where our Kociewie is
(Tam nasze Kociewie)

"Mi z Pomorza Kociewiaki,
psiankni ziami swojaki lud
Stelim twardo u wrót Wisli
trwómi tutaj nasz ród".

"Śpiewka Kociewska" W. Kirstein

( polski)

SŁOWIANIE ZACHODNI - POLACY .. KOCIEWIACY

Kociewie - region etniczno-kulturowy we wschodniej części Borów Tucholskich, położony w dorzeczu Wierzycy i Wdy, na lewym brzegu Wisły. Ze względu na to, że przynależność terenów do tego obszaru jest definiowana na podstawie kryteriów etnicznych oraz językowych (gwarowych) dotyczących zamieszkującej je ludności, to granice tego terytorium są płynne. Znane jest na przykład takie oznaczenie zasięgu Kociewia: wschodnia granica na mniej więcej 120 kilometrowym odcinku Wisły od wsi Topolinek koło Świecia do wsi Czatkowy koło Tczewa północno-zachodnia granica na linii Trąbki Wielkie-Wysin-Liniewo-Nowe Polaszki-Konarzyny południowo-zachodnia granica biegnąca przez Czarną Wodę, Osieczną, Lińsk, Lniano, Bukowiec, Gruczno do Topolinka. Kociewie zamieszkuje ok. 250 000 mieszkańców. Stolicą Kociewia jest Starogard Gdański, natomiast największym miastem regionu jest Tczew. Kociewie posiada swą własną gwarę.

Sejmik województwa pomorskiego ustanowił rok 2005 rokiem kociewskim. Co 5 lat na Kociewiu odbywają się Kongresy Kociewskie i tak pierwszy miał miejsce w 1995 r., drugi - w 2000 r., a trzeci - w 2005 r. Spotykają się na nich samorządowcy oraz regionaliści, aby dyskutować o sprawach związanych z regionem.

7 marca 2003 r. ustanowiono herb i hymn Kociewia.

Pierwszy zapis nazwy w formie Gociewie pochodzi z 10 lutego 1807 r. z meldunku ppłk. Hurtyga do generała Jana Henryka Dąbrowskiego. Kolejne znane zapisy mają już formę Kociewie (Florian Ceynowa, Oskar Kolberg) - II połowa XIX wieku.

W 2007r. po raz pierwszy ogłoszono 10 lutego jako Światowy Dzień Kociewia.

Tam nasze Kociewie



WEST SLAVSLUSATIAN SORBS

S O R B S OF L U S A T I ATHE S M A L L E S T S L A V I C N A T I O N


Lusatia in the European continent

Upper Sorbian (hornjoserbsce

Sorbian alphabet/ (Hornjo)serbski alfabet

a b c ć č d dź e ě f
g h ch i j k l ł m n
ń o ó p r ř s š t u
w y z ž

A

B

C

Č

D

DŹ

E

Ě

F

G

H

CH

I

J

K

Ł

L

M

N

Ń

O

(Ó)

P

R

Ř

S

Š

T

Ć

U

W

Y

Z

Ž

a

b

c

č

d

dź

e

ě

f

g

h

ch

i

j

k

ł

l

m

n

ń

o

(ó)

p

r

ř

s

š

t

ć

u

w

y

z

ž

Lower Sorbian (dolnoserbski)

A

B

C

Č

Ć

D

DŹ

E

Ě

F

G

H

CH

I

J

K

Ł

L

M

N

Ń

O

P

R

Ŕ

S

Š

Ś

T

U

W

Y

Z

Ž

Ź

a

b

c

č

ć

d

dź

e

ě

f

g

h

ch

i

j

k

ł

l

m

n

ń

o

p

r

ŕ

s

š

ś

t

u

w

y

z

ž

ź


ŁUŽICE

SERBJA

SORBIA

LUSATIA


ŁUŽICA- ŁUŽYCA

The Sorbs (also Lusatians or Lusatia Serbs) are a relatively small west Slavic people, living as a minority in the region known as Lusatia in the German states of Saxony and Brandenburg (in former GDR territory).

They belong to the same language group as the Poles, Czechs, Slovaks and Kashubians, and are also known as Lusatian Serbs or Serbs of Lužice.

Historically, the Sorbs are the last reminder of the Slavic peoples living in most of what is now Eastern Germany until the high Middle Ages. Most Slavs in the area were Germanized or driven away during the German Drang nach Osten of the 12th and 13th centuries.

The Sorbs have been a much-persecuted group of western Slavs, especially in Nazi Germany, which viewed Slavs as a people designed to be slaves for the Aryan race.

In today's Germany they have certain minority rights, for example the right to send their children to Sorbian-language schools, the right to use Sorbian in dealings with local government, and the right to bilingual road signs.

The fact that almost the whole Sorbian nation lives inside Germany and has German citizenship means that their loyalty to the German nation is not questioned by the German public as much as is (unfortunately) the case with some other minorities.

flag of Lusatian Sorbs emblem of Lusatian Sorbs

Location ..



Location ..

an old map

Location ..

A map of Upper Lusatia


A map of Lower Lusatia

Lusatia in the past

.




ŁUŽYCA SORBIA ŁUŽICA SERBJA


LUSATIA ŁUŽISKY SERBJA-ŁUŽYSKY SERBY

SERBJA SERBI

AREA: -

POPULATION: 60 - 120 000

OFFICIAL LANGUAGES: SERBŠĆINA – SERBIAN

DEUTSCH - GERMAN





Rjana Łužica

Rjana Łužica,
sprawna přećelna,
mojich serbskich wótcow kraj,
mojich zbóžnych sonow raj,
swjate su mi twoje hona!

Časo přichodny,
zakćěj radostny!
Ow, zo bychu z twojeho
klina wušli mužojo,
hódni wěčnoh wopomnjeća!

Serbska hymna


hudźba/Musik:

Korla Awgust Kocor


słowa/Text: Handrij Zejler


Rědna Łužyca

Rědna Łužyca,
spšawna, pśijazna,
mojich serbskich woścow kraj,
mojich glucnych myslow raj,
swěte su mě twoje strony
.

Cas ty pśichodny,
zakwiś radostny!
Och, gab muže stanuli,
za swoj narod źěłali,
godne nimjer wobspomnjeśa!

Die sorbische Hymne


Muzik Korla Awgust Kocor


Tekste Handrij Zejler


Auf die sorbische Lausitz

Lausitz, schönes Land,
wahrer Freundschaft fand!
Meiner Väter Glücksgefild,
meiner Träume holdes Bild,
heilig sind mir deine Fluren!

Blühst du, Zukunftszeit,
uns nach bittrem Leid?
Oh, entwüchsen deinem Schoß
Männer doch, an Taten groß,
würdig ewigen Gedenkens!


Lusatia, fair land,

Lusatia, fair land,

For ever true friend,

You're my Sorbian father's home

All my dreams' heavenly dome,

Blessed to me are your meadows.

All ye days to come,

Blossom in full prime!

Oh, may that your heavenly midst

Be born men of mighty deeds,

Worthy of eternal glory!




The flag of the Sorbs was first mentioned in 1842. On 23 March 1848 the order blue (top), red, white (bottom) was established by representatives in Berlin of several Slavic peoples. The order was chosen for practical reasons to distinguish it from the flags of other Slavic nations. In 1912 the Bund Lausitzer Sorben, the Domowina, was established as umbrella-organisation of all Sorb associations. It was forbidden by the Nazis from 1937 till 1945. The flag of the Sorbs was already forbidden in1935 When in the spring of 1945 the Russian and Polish troops entered Lausitz, the flag was flown again, at 17 May 1945 officially by the Domowina.

Michael Ballack is one of the most famous Lusatian Sorb today

Michael Ballack (born September 26, 1976 in Görlitz, then East Germany) is a German football player. Ballack has been included in the FIFA 100.

Michael Ballack (26. September 1976 in Görlitz) ist ein deutscher Fußballspieler und aktueller Mannschaftskapitän der deutschen Nationalmannschaft.

Michael Ballack (ur. 26 września 1976 w Görlitz, – niemiecki piłkarz, grający na pozycji pomocnika. Jest podstawowym zawodnikiem reprezentacji Niemiec.

Михаел Балак (нем. Michael Ballack), надимци Михи и Бале, је тренутно један од најплаћенијих и најпопуларнијих немачких фудбалера. Играч је средине терена, способан притом да игра и на другим позицијама - поготово се истиче у одбрани. Рођен је 26. септембра 1976 у градићу Герлиц, на крајњем истоку Немачке, у покрајини Саксонија (некада ДДР). Пореклом је лужички Србин. Један је од Фифиних 100 најбољих живих играча.

Michael Ballack, nadimci Mihi i Bale je trenutno jedan od najplaćenijih i najpopularnijih njemačkih nogometaša. Igrač je sredine terena, sposoban pritom da igra i na drugim pozicijama - pogotovo se ističe u odbrani. Rođen je 26. rujna 1976 u gradiću Görlitz, na krajnjem istoku Njemačke, u pokrajini Saksonija (nekada DDR). Porijeklom je lužički Srbin. Jedan je od Fifinih 100 najboljih živih igrača.

(hornjosebsce)

ZAPADNI SŁOWJANI .. SERBJA

Domizna Serbow

Dwurěčna taflička

Zwjazk Łužiskich Serbow
 Zwězk Łužyskych Serbow 

Serbja su zapadno-słowjanski lud kotriž je w Němskej žiwy.

Łužica (delnjoserbsce Łužyca, pólsce Łużyce, čěsce Lužice, rusce Лужица ("Lužycа"), łaćonsce Lusatia) je historiski kraj w srjedźnej Europje. Najwjetši dźěl Łužice lěži w Němskej, mjeńši w Pólskej a Čěskej.

Něhdyši wuchodny dźěl słuša dźensa k pólskimaj wójwodstwomaj Województwo lubuskie a Województwo dolnośląskie, kotrejuž najwjetše města su Žary (pólsce: Żary), Lubań a Zgorzelec. Łužica dźěli so do Hornjeje Łužicy a Delnjeje Łužicy.

Stawizny Łužicy

Wot starowěka do 9. lětstotka

Mjeno Łužica (Losicin, Lonsicin) je prěni raz w lěće 932 dokładźene, kmjen Łužičanow pak hižo w połojcy 9. lětstotka. Mjeno Łužica woznamjenješe prěnjotnje, do započatka 15. lětstotka, jenož teritorij Delnjeje Łužicy (bywšeje Wuchodneje marki).

W starowěku bu teritorij wot germanskich Hermundurow, Langobardow a Wandalow wobsydlene, na kóncu 6. a na spočatku 7. lětstotka so słowjanske kmjeny Serbow zasydlichu: w Hornjej Łužicy předewšěm Milčenjo (Budyšin) a Bjezunčenjo (Zhorjelc), w Delnjej Łužicy pak Łužičenjo. Hižo wot wobrota 8. a 9. lětstotka so wuchodny namjezny region Łužicy z cilom ekspansije Frankowskeho mócnarstwa, pozdźišo Wuchodnofrankowskeho mócnarstwa stawaše. Te tu w połojcy 9. lětstotka Wuchodnu marku wutwori. Pod wjednistwom zwjetša sakskich feudalnych knjezow bu zapadnje rěki Łobjo nowa Serbska marka załožena. W samsnym času w lětach 883–897 móc Wjelkomorawskeho mócnarstwa sem sahaše.

Perioda 10. lětstotka

Po nastaću Němskeho kralestwa bu Łužica wot sakskeho wójwody Hendrich I. Ptačnik (912 – 936) wobsadźena a do Wuchodneje (sakskeje) marki zarjadowana wobknježeneje wot markhrabje Siegfried (sewjerny dźěl) a do Marki Mišno (južny dźěl). Na Budyskim teritoriju nata marka, kotruž wot kónca 10. lětstotka Wettinojo zarjadowachu (wot lěta 1031 markshrabjojo Wuchodneje marki).

Perioda wot 11. lětstotka do Třicećilětneje wójny

Wot spočatka 11. lětstotka so w Łužicy mócne němske, pólske a čěske zajimy zetkawachu. Konflikt mjez pólskim kralom Bolesław I. Chrobły a Hendrichom II. (wot 1003) so w Budyšinje kónčeše, přez čož Budyske kónčiny buchu jako mócnarske leno k Pólskej přizamknjene. Po smjerći Bolesława Chrobłeho a rozpadźe centralneje mocy w Budyski region wot 1033 zaso wot kejžorej. W lěće 1076 dósta Hornjeje Łužicy a dźěl Delnjeje Łužicy (Wuchodnu marku) jako leno, ale njeje Pólskej słušeše wjerch a pozdźiši kral Wróćisław II. dźěl teritorija pozdźišeje so jemu poradźiło jón do 1081/1086 wobknježić. Hakle w lěće1036 Čěskemu statej přizamknjeny. Krótko po tym (w lěće 1268) dóńdźe tež prěni raz k dźělenju (hač do lěta 1253) za Soběsława I. bu teritorij pozdźišeje Hornjeje Łužicy znowa k Zhorjelskich wot Budyskich kónčin, kotrež so potom hač do kónca 14. lětstotka samostatnje wuwiwachu. Delnja Łužica bu w 11. - 12. lětstotka wot sakskich Wettinow dobyta (bytostny dźěl - Wuchodna marka kotřiž běchu abo Ostmark w lěće 1031), wot 1303/1304 słušeše Askanjanam, so hižo prjedy w lěće 1253 z čěskej princesnu Božena Budyške a Zhorjelske kónčiny naženili. Po wotemrěću braniborskich Askanjanow dobywachu Luksemburgčenjo poněčim teritorij Łužicy: w lěće 1319 Budyske kónčiny , w lěće 1329 Zhorjelske kónčiny a w lěće 1346 Luban, kotrež prjedy z čěskimi Žitawskimi kónčinami jednotny teritorialny cyłk tworjachu, kotryž je wot lěta 1410 pod mjenom Hornja Łužica znaty. W lětach 1348 a 1364 – 1368 přikupi Korla IV. Čěskej Krónje Delnju Łužicu (wot 1378 trajnje), kotraž bu hižo w lěće 1356 do wobłuka krajow Čěskeje Króny zarjadowana a do čoła markhrabinstwa bu bohot postajeny, wot 16. lětstotka buštej dwaj bohotaj mjenowanej.

Wuznamnu poziciju we wobłuku Łužicy měješe Zwjazk šesćiměstow.

Delnjołužiske markhrabinstwo w lětach 1445/1462 město Choćebuz ze šěršej wokolinu na přeco zhubi (teritorij dósta braniborski kurwjerch). W lětach 1471 – 1490 dźeržeše Maćij Corvinus jako krónowany čěski kral wobě Łužicy ze Šleskej a Morawu. Po jeho smjerći znowa dźěl krajow Čěskeje Króny tworjachu.

Perioda wot Třicećilětneje wójny do Wienskeho kongresa

Za čas Třicećilětneje wójny doby sakski kurwjerch Jan Jurij wot kejžora Ferdinanda II. cyłu Łužcui (nimo teritorija wokoło Choćebuza, kotryž wot 15. lětstotka Braniborska. wobknježi), najprjedy jako zastawk (1624), potom přez Praski měr z lěta 1635 jako leno Čěskeje Króny.

Perioda wot Wienskeho kongresa do kónca druheje swětoweje wójny

Po postajenju Wienskeho kongresa (1814-1815) cyła Delnja Łužica a sewjerowuchodny dźěl Hornjeje Łužicy Pruskej připadnještej. Znutřka Pruskeje bu Delnja Łužica do prowincy Braniborska zarjadowana, mjeztym zo so Hornja Łužica z wobstatkom prowincy Pruska Šleska sta. Zbytk Hornjeje Łužicy zwosta Sakskej a tworješe jedyn z jeje krajow („Markhrabinstwo Hornja Łužica, w lětach 1835 - 1932 „Budyski kraj“). Sakski dźěl Hornjeje Łužici měješe rozsahłe samozarjadowanje swójski sejm inkluziwnje. Po Prěnjej so swětowej wójnje hibanje zjewi, kotrež wutworjenje jednotneho Łužiskeho zwjazkoweho stata we wobłuku Němskeje požadowaše, štož wšak realizowane njebu a tak přetraješe rozdźělenje Łužicy do Pruskeje a Sakskeje z časa Wienskeho kongresa hač do kónca druheje swětoweje wójny. Potom w lěće 1932 dóńdźe k wotstronjenju Budyskeho kraja a jeho zjednoćenju zesakskim krajom Drježdźany do Drježdźansko-Budyskeho kraja.

Perioda wot kónca druheje swětoweje wójny do přitomnosće

Na Podstupimskej konferency bu teritorij Łužicy znowa rozdźěleny. Teritorij na wuchod wot rěki Nysy bu k Pólskej přizamknjeny (dźensa je tutón dźěl Łužicy do Kubuskeho a Delnjošleskeho wojewódstwa) rozdźěleny, mjeztym zo so teritorij na zapad wot njeje z wobstatkom Sow etskeje jwobsadźeneje zony sta. W samsnym času sej Łužiscy Serbja, kotřiž běchu w Čěskosłowakskej žiwi, přizamknjenje Łužicy k Čěskosłowakskej žadachu, štož wšak njebu zwoprawdźene. Domowina (třěšna organizacija Łužiskich Serbow) pak požadowaše zarjadowanje cyłeho němskeho dźěla Łužicy do Sakskeje. W referendumach w do toho pruskim dźělu Łužicy hłosowachu wšak jenož wokrjesy na teritoriju dotalneje Hornjeje Łužicy (wobstatk dotalneje pruskeje prowincy Šleska za přizamknjenje k Sakskej), mjeztym zo wokrjesy na teritoriju Delnjeje Łužicy (wobstatk dotalneho pruskeje prowincy Braniborska) to wotpokazachu. Tohodla bu dotal pruski dźěl Hornjeje Łužicy do Sakskeje zarjadowany, mjeztym zo Delnja Łužica Braniborskej zwosta, kotrejež status bu pozdźišo na kraj změnjeny (Pruski stat bu přez rozsud zwjazkarjow 25. februara 1947 wotstronjeny).

7. oktobra 1949 bu na teritoriju Sowjetskeje wobsadźeneje zony Němskej nowy wot komunistow wobknježeny statny wutwor Němska demokratiska republika (NDR) wozjewjeny, kotraž bě na spočatku hač do 22. julija 1952 federacija 6 krajow (Berlin, Braniborska, Durinska, Mecklenburgska, Sakska, Saksko-Anhaltska). 23. julija 1952 buchu kraje wotstronjene a NDR so z centralistiskim statom stawaše, w kotrehož wobłuku Delnja Łužica bu do wobwoda Choćebuz zarjadowana, mjeztym zo Hornja Łužica bu do wobwoda Drježdźany (wjetšina teritorija) a wobwoda Choćebuz (sewjerny dźěl) rozdźělena. W lěće 1989 bu po zběžkach komunistiski mócnarski monopol wotstronjeny. 3. oktobra 1990 dóńdźe k zjednoćenju NDR ze Zwjazkowej republiku Němska. Toho dnja dóńdźe tež k wobnowjenju krajneho rozrjadowanja na teritoriju bywšejeNDR; w tym času skutkowaše na teritoriju němskeho dźěla Łužicy regionalistiske hibanje „Iniciatiwa za njerozdźělenu Łužicu“ (Inititative „Für eine ungeteilte Lausitz“), kotraž wšak dosć wothłosa njenamaka. Nimale cyły němski dźěl Hornjeje bu znowa do wobnowjeneho kraja Sakska zarjadowany a Delnja Łužica z małym Łužicy dźělom Hornjeje Lužicy do Braniborskeje. Tutón staw do přitomnosće traje.

Delnja Łužica (delnjoserbsce) Dolna Łužyca,pólsce Dolne Łużyce, łaćonsce Lusatia inferior) je sewjerny dźěl Łužicy z hłownym městom Choćebuz a leži w zwjazkowym kraju Braniborska a zdźěla w Sakskej.

Hornja Łužica (delnjoserbsce Gorna Łužyca, čěsce Horní Lužice, pólsce Górne Łużyce, łaćonsce Lusatia superior) je krajina, kotraž leži zwjetšeho dźěla we wuchodnej sakskej, saha ale zdźěla tež do Braniborskeje, Pólskeje a Čěskeje. Jako hłowne město Hornjeje Łužicy naspomni so w lěće 1002 prěni raz Budyšin.

(Delnjoserbšćina )

Delnjoserbšćinaje zapadosłowjanska rěč kotraž so rěči w Delnej Łužicy, we wokolinje města Choćebuza.

Łužisky Serbja Łužysky Serby

Lusatian Sorbs

( deutsch )

WESTSLAVEN .. SORBEN

Luzica heisst Lausitz. Die zweisprachige Region ist das Siedlungsgebiet der Sorben im Osten Deutschlands und gliedert sich in Ober- und Niederlausitz. Die Oberlausitz ist auch die Landschaft der ausgedehnten Teichgebiete und Heideflächen, geprägt durch Wasser und Sand ist sie eine alte Kulturland-schaft. Die Region zeichnet sich durch ihr vielfältiges Erscheinungsbild und ihren Reichtum an Tier- und Pflanzenarten aus. Das macht sie in Europa einzigartig. Ihre wertvollsten Gebiete werden im Biosphären-reservat Oberlausitzer Heide- und Teichlandschaft unter Obhut der UNESCO geschützt. Die Lausitz ist aber auch eine Landschaft der extremen Gegensätze. Durch den Abbau von Braunkohle bis in die heutige Zeit und anschließender Rekultivierung der Abbauflächen erträgt sie geduldig die ständigen Veränderungen durch den Menschen

Die Sorben (obersorb. Serbja, niedersorb. Serby, lateinisch Surbi, Surabi bzw. Sorabi, auch Wenden – dieser Ausdruck, obwohl in der Vergangenheit überwiegend negativ besetzt, wird dennoch als Eigenbezeichnung von den Niedersorben verwendet) sind ein kleines westslawisches Volk, das in Deutschland als nationale Minderheit anerkannt ist. Die Heimat der Sorben ist die Ober- und Niederlausitz in den deutschen Bundesländern Sachsen und Brandenburg.

Die Oberlausitz (obersorb. Hornja Łužica, niedersorbisch: Górna Łužyca, lat. Lusatia superior) ist eine Region, die zum größten Teil zu Sachsen, sowie zu kleineren Teilen zu Polen und Brandenburg gehört. In Sachsen umfasst die Oberlausitz in etwa die Landkreise Kamenz, Bautzen, Löbau-Zittau und den Niederschlesischen Oberlausitzkreis, sowie die beiden kreisfreien Städte Görlitz und Hoyerswerda. In Brandenburg gehört der südliche Teil des Landkreises Oberspreewald-Lausitz zur Oberlausitz (früher Kreis Senftenberg), der Städte wie Ruhland und Ortrand umfasst. Der seit 1945 polnische Teil der Oberlausitz zwischen den Flüssen Neiße und Queis gehört administrativ zur Woiwodschaft Niederschlesien (poln. Dolnośląskie).

Die alte Hauptstadt der Oberlausitz war Bautzen. Größte Stadt der Region ist das zwischen Deutschland und Polen geteilte Görlitz-Zgorzelec. Ihren Namen hat die Oberlausitz Ende des 15. Jahrhunderts von ihrem nördlichen Nachbarland Niederlausitz bekommen. Ursprünglich wurde nur dieses Lausitz genannt, was sich vom dort lebenden sorbischen Volksstamm der Lusici ableitete. Später wurde der Name auch für das so genannte Land Budissin übernommen. Von da an unterschied man zwischen Ober- und Niederlausitz. Deshalb werden beide Länder zusammen im Plural als die Lausitzen bezeichnet.

Die beiden sorbischen Sprachen (historisch auch Wendisch, wendische Sprachen genannt; obersorbische Selbstbezeichnung serbšćina, serbska rěč, niedersorbisch serbšćina, serbska rěc gehören zur Gruppe der westslawischen Sprachen. Die Wissenschaft von den sorbischen Sprachen wird als Sorabistik bezeichnet. Man unterscheidet zwei Schriftsprachen, die wiederum in mehrere Dialekte zu untergliedern sind:

Die Niederlausitz (niedersorbisch: Dolna Łužyca, obersorbisch: Delnja Łužica, poln.: Dolne Łużyce, lat. Lusatia inferior) ist eine Region im Süden des Landes Brandenburg, im Nordosten des Landes Sachsen und im Westen Polens. Sie grenzt im Süden an die Oberlausitz und an Niederschlesien. Ihr Zentrum ist die Stadt Cottbus. Die Niederlausitz hat einen sorbischen Bevölkerungsanteil.

Die Niederlausitz gehört zum norddeutschen Tiefland. Durch die Niederlausitz zieht sich der Lausitzer Grenzwall, ein Teil des südlichen Landrückens, der sich nordwestlich im Niederen Fläming fortsetzt. Es handelt sich um die Hauptendmoräne des Warthestadiums der Saaleeiszeit. Die höchste Erhebung des Lausitzer Grenzwalls beträgt 167 m. Der Südliche Landrücken stellt hier eine Wasserscheide dar. Entlang einer breiten parallelen Linie durch Finsterwalde entspringen kleine Flüsse und Bäche, die nach Norden fließen und meist im Spreewald in die Spree münden. Durchbrüche haben die von Süden kommenden Flüsse Dahme, Spree und Neiße geschaffen. Südlich des Lausitzer Grenzwalls schließt sich das Urstromtal der Schwarzen Elster an.

Niedersorbisch (auch Niederwendisch; dolnoserbski ist eine in der Niederlausitz gesprochene slawische Minderheitssprache. Es ist eine der beiden sorbischen Schriftsprachen, die andere ist Obersorbisch.

Niedersorbisch wird in und um Cottbus in Brandenburg gesprochen. Straßenschilder in dieser Region sind normalerweise zweisprachig, und in Cottbus gibt es ein Gymnasium, das sich für den Erhalt und die Pflege der niedersorbischen Sprache und Kultur einsetzt.

( polski )

SŁOWIANIE ZACHODNI - SERBOŁUŽYCZANIE

Serbołużyczanie, Łużyczanie, Serbowie łużyccy, nazwa własna: grnłuż. (Łužisky) Serbja, dlnłuż.(Łužysky) Serby, nazwa niemiecka: Sorben i Wenden (ta ostatnia dotyczy głównie Dolnołużyczan) – naród słowiański, zamieszkujący Łużyce, ziemie leżące na terytorium Niemiec. Historycznie Łużyce obejmują także niewielkie fragmenty terytorium Polski i Czech.

Serbołużyczanie dzielą się na 2 grupy: Górnołużyczanie (Horni Serbja), mówiący językiem górnołużyckim i liczący około 30 000 osób oraz Dolnołużyczanie (Dolne Serby), mówiący językiem dolnołużyckim, w liczbie około 20 000 osób. Część osób z obu grup mówi dialektami pośrednimi między dwoma językami łużyckimi.

Nazwa narodu łączy się prawdopodobnie z polskim słowem pasierb i pierwotnie oznaczała współplemieńca (tego, który ssał mleko tej samej matki). Niewyjaśniona jest kwestia pokrewieństwa Serbów bałkańskich i Serbów łużyckich (zbieżność nazw prawdopodobnie nie jest przypadkowa). Według jednej z hipotez wspólni przodkowie wszystkich Serbów, po opuszczeniu w V wieku swojej prasłowiańskiej ojczyzny rozdzielili się na dwie grupy. Jedna z grup dotarła przez Karpaty na Bałkany, podczas gdy druga (przodkowie Serbołużyczan) osiedliła się nad środkową Łabą. Tę hipotezę potwierdza pewne podobieństwo słownictwa języków łużyckich z językami serbskim i chorwackim. Większość badaczy nie uznaje tego pokrewieństwa za udowodnione. Możliwe, iż nazwa "Serb" rozwinęła się w obu grupach niezależnie. Nazwa "Łużyce" (niem. Lausitz), oznaczająca pierwotnie ziemię bagnistą, pochodzi prawdopodobnie od słowa "ług" (zbiornik wodny, kałuża), wskazując tym samym, że okolica bogata jest w wodę (rozlewiska Łaby i Sprewy).

Osiedlając się nad Szprewą i Nysą Łużycką w VI wieku plemiona serbołużyckie podzieliły się na dwie główne grupy, które swoje nazwy wzięły od cech obszaru, na którym się osiedliły. Łużyczanie (przodkowie Dolnołużyczan), zamieszkujący bagniste rozlewiska dolnej Szprewy, wzięli nazwę od słowa ługi (bagna). Milczanie (przodkowie Górnołużyczan), osiedleni na żyznych glebach wokół górnej Szprewy, nazwę wywodzili od słowa měl' (grunt lessowy). Obie grupy rozdzielał szeroki i bezludny pas puszcz. Pozostałe plemiona zajęły obszar między rzekami Łabą i Soławą.

(русски)

ЗАПАДНИЕ СЛАВЯНЕ .. ЛУЖИЦКИЕ СЕРБЫ

Лужича́не, лужи́цкие се́рбы, со́рбы (нем. Sorben, верхнелуж. Serbja), ве́нды — коренное славянское население проживающее на территории Нижней и Верхней Лужицы — областей, входящих в состав современной Германии.

Современные лужичане — остаток лужицких сербов, или просто сербов, одного из 3 главных племенных союзов так называемых полабских славян, в число которых входили также племенные союзы лютичей (велетов или вельцов) и бодричей (ободритов, ререков или рарогов). Полабские славяне или, по-немецки, венды,в раннем средневековье заселяли не менее трети территории современного немецкого государства — север, северо-запад и восток. В настоящее время все они, за исключением лужичан, полностью онемечены. Этот процесс длился несколько веков, в течение которых население этих, некогда чисто славянских земель, находясь под немецким военно-политическим господством постепенно онемечивалось. Процесс включения полабских и поморских земель в состав германских государств растянулся на период с XII по XIV века. Земли лужичан вошли в состав Франкской империи Карла Великого в IX веке. В начале XI века лужицкие земли были завоёваны Польшей, однако вскоре перешли под власть Мейсенского маркграфства. В 1076 г. германский император Генрих IV уступил Лужицкую марку Чехии. В период нахождения в составе Чешского королевства начался активный процесс германизации региона. В Лужицу массово переселялись колонисты из Германии, получавшие от чешского государства различные торговые и налоговые привилегии. После установления в Чехии династии Габсбургов процессы онемечивания славянского населения ускорились. В XVII веке лужицкие земли были уступлены Саксонии, а в XIX веке вошли в состав Пруссии, с 1871 г. — в составе Германской империи

Лужица на карте Европы

Лужичане — последняя сохранившаяся этническая общность славян Германии, представители которой используют славянский язык.

(српски)

ЗАПАДНИ СЛОВЕНИ ЛУЖИЧКИ СРБИ

Лужички Срби (горњолужичкосрпски: Łužisky Serbja, доњолужичкосрпски: Łužysky Serby), познати и као Северни Срби или Лужичани, су стари западнословенски народ, који живи у источном делу Немачке, у немачким покрајинама Саксонија и Бранденбург, у крају који је познат као Лужица или Сорбенланд (земља Срба).

Говоре два слична језика: горњолужичкосрпски (под утицајем чешког језика) и доњолужичкосрпски (под утицајем пољског језика). Оба језика спадају у словенску групу индоевропске породице језика. Лужичких Срба укупно има око 105.000, а по вероисповести су већином протестанти, а мањим делом католици.

Лужички Срби насељавају подручје југоисточно од Берлина према пољској и чешкој граници, све до Дрездена. Подручје насељено Лужичким Србима се дели на две географске области, које су у свом историјском животу биле највећим делом раздвојене, а самим тим су живеле и развијале се под различитим политичким и друштвеним условима. То су Горња Лужица и Доња Лужица, од којих је прва била у саставу Саксоније и у нешто бољим друштвено-политичким условима него Доња Лужица, која се налазила у саставу Пруске.

Културно средиште Горње Лужице је Будишин (немачки: Бауцен), а Доње Лужице Кочебуз (немачки: Котбус). У административном смислу, Горња Лужица је данас део немачке покрајине Саксоније, док је Доња Лужица део покрајине Бранденбург.

Са њихових првобитних насеобина Лужички Срби су насилно сатерани у простор између Лабе и капија Берлина, између Будишина и Кочебуза, некад мочварно и пусто земљиште, које су они својим вредним рукама већим делом претворили у урбан крај.

Лужичкосрпско становништво је измешано cа немачким живљем. Без обзира на вишевековну германизацију Лужички Срби су у духовној и материјалној култури сачували бројне словенске елементе. Занимљиве су троделне куће, ушорена и раштркана села, женска народна ношња, што се све битно разликује од суседног и cа њима помешаног немачког становништва. Разликује се у по нечему од немачког и свадбени церемонијал. Народно усмено стваралаштво богато је изрекама, пословицама, песмама и причама. Очувани су и стари музички инструменти.

Лужички Срби говоре два слична језика: горњолужичкосрпски и доњолужичкосрпски. Оба језика спадају у лужичкосрпску подгрупу западнословенских језика. До Другог светског рата Лужички Срби су писали готицом и латиницом, а данас пишу само латиницом.

Лужички Срби су све што је остало кроз векове од бројних полапских словенских племена која су се током сеобе народа од II до IV века населила на граници Римског царства као миран земљораднички и сточарски народ. Најзначајнија полапска словенска племена била су: Полапски Срби (чији су део били Лужички Срби), Љутићи (Велети) и Ободрити (Бодрићи). У оквиру ове три велике групације налазила су се мања племена, као што су: Милчани, Гломачани, Студорани, Нишани, Прекопјенци, Доленчани, Рујанци, Древљани, Глињани и друга.

Око 500. године српска племена су представљала самосталну политичко-војну целину, са својим жупанима и војводама, који би се пред опасностима и ратовима на краће време уједињавали, а после опет остајали раздвојени све до појаве Германа и њихових освајачких похода.

У VII веку жупан Дерван, dux ex gente Surbiorum, пришао је Самовој држави. Сматра се да је један од синова жупана Дервана повео део Срба на Балкан 626. године.

У VIII и IX веку дошло је до спајања неких лужичкосрпских племена у циљу одбране, али после завршетка борби или погибије жупана (некима се знају и имена, као Милодух, Драговит) она би се поново раздвојила и тако разједињена, не стигавши ни да формирају своју државу, падала су једно за другим као плен франачких и германских феудалаца у њиховом напредовању на исток.

Па ипак, овај миран народ срчано је и упорно бранио своју земљу и слободу и задавао велике бриге освајачима. Тако неки историчари тумаче да је племе Љутићи своје име добило зато што су припадници овог племена били љути борци и задавали непријатељу страх. Тако су на пример освајачи предвиђали да ће борба око српске тврђаве Гане бити лака и завршити се за два дана, а она је трајала читавих двадесет дана. На њеном месту освајачи су подигли град Мајсен, који им је послужио као база за нове нападе и пут за даљу немачку експанзију.

Карло Велики је 805. године, да би што ефикасније онемогућио одбрану Срба, установио Limes sorabicus, појас у коме се оружје није смело продавати Србима. Овај limes није представљао етничку границу. Освајачи су својим војницима дозвољавали као награду да после војних победа могу пљачкати, палити и убијати све одрасле, а остале одводити у ропство, а често их и продавати као робље. Тако су се завршавали сви порази Срба у биткама за слободу, њихови устанци и буне, којих је, било ко да је њима владао, кроз векове бивало много. Нарочитом окрутношћу истакао се гроф Геро, који је на свиреп и понижавајући начин посекао свих седамдесет заробљених локалних жупана.

Да Лужички Срби нису били баш лак плен сведочи и наредба Карла Великог из 807. године, у којој се каже: ако нас нападну Чеси, треба у борбу да ступи трећина војске, а ако нападну Срби, онда сва војска.[2] Читава два века трајала је немачка феудална експанзија, али разједињена племена падала су у ропство после тешких и крвавих борби, тако да су у Х веку покорени најпре Лужичани, затим Милчани, а до краја века била је освојена цела лужичкосрпска земља.

Историја Лужичких Срба је трагична и компликована, тако да се може поставити и питање како су опстали, како су се уопште одржали. Они су веома често мењали господаре, који су их понекад поклањали за ратно савезништво, размењивали, продавали, давали у мираз кћерима, а народ је бивао десеткован и тешко трпео. После повлачења војске остајала су попаљена и опљачкана насеља, преостало становништво умирало је од глади и куге, тако да се дешавало да није остајало ни живе душе у низу села. Од XII века освајачи су почели безобзирну колонизацију, дајући при том колонистима већа права и повластице. У почетку су се досељеници као мањина славизирали, али како је власт то систематски чинила, а чинила је то и црква, стварана је неједнакост и мржња међу њима. До XVI века Срби су имали нека своја права: своје жупане, неку врсту судија, своје заступнике при земаљском суду.

Као и остали Словени, и Лужички Срби су у почетку били многобошци и имали су своје главне богове као Сварога, Живу, Перуна, Громовницу као и друге мање значајне. За време заједнице са Моравском кнежевином међу њима су ширили хришћанство ученици Ћирила и Методија, али је утицај немачких мисионара био јачи, често безобзиран и груб, јер су Срби своју веру и своје богове бранили исто тако упорно као и своју земљу. Верски мисионари морали су у почетку проповедати на српском, пошто народ није знао туђ језик, па је стога цар Отон I у Магдебургу основао школу за будуће мисионаре где се морао учити и српски језик. Због великог отпора бискупи су наговарали Немце да се насељавају међу ове пагане јер је, говорили су, њихова земља богата. Основани су многи манастири, који су често били и расадници германизације.

Једно време Лужица је потпадала под власт Пољске и Чешке, али то није имало никаквог значаја за живот овог народа, јер су сви феудалци штитили само своје интересе. Тако је, на пример, пољски краљ Мјешко II Пјастовић 1030. године уништио 100 српских села за одмазду. Србима је било забрањено да се насељавају у градове, а само изузетно су се могли населити у подграђа и предграђа, где им се дозвољавало да буду сукнари, тесари или рибари, али без права, или су, са изузетком, могли да ступају у цехове. Први документ писан на лужичкосрпском језику јесте текст заклетве из XVI века која се полагала при ступању у цех.

Године 1400. дошло је до побуне будишинских занатлија, које је предводио Србин, сукнар Петар Прузлица. Побуњеници су истерали председника општине, преузели власт и заузели складиште муниције, али је буну угушио чешки краљ Вацлав IV уз помоћ племства; вође је осудио на смрт, а породице протерао из земље. Када су касније хусити опседали Будишин да би га заузели, Србин, пастир из оближњег села, Петар из Пшешица хтео је да им помогне да уђу у град, али је ухваћен и као издајник исечен начетворо. Његова глава уклесана је за опомену изнад улаза у гробље звано Миклавшк, где су сахрањени најзначајнији представници Срба из БудишинаЮ

Такви догађаји су у историји Лужичких Срба трајали вековима, али је у тим трагичним, тешким и судбоносним временима такође било и другачијих примера.


( Български )

ЗАПАДНИ СЛАВЯНИ .. ЛУЖИШКИТЕ СЪРБИ

Лужишките сърби (сорбите, лужичаните) са славянска общност, наброяваща около 100 000 души, които живеят в югоизточните части на Германия. Те са наследници на доста по-многобройните в миналото славяни, населявали районите на Дрезден, Лайпциг и Берлин през ранното средновековие. Лужичаните се делят на горнолужичани и долнолужичани, а съответно и езикът има горнолужишка и долнолужишка форма. Самите лужичани се наричат sorby, а езика си - sorbski. Преобладаващата религия е протестантството.

За разлика от ободритите, от които в края на 19 век в Люнебургската пустош останал само един старец, който знаел на славянски език само молитвата „Отче наш“, част от полабските сърби успяла да се съхрани езика и самосъзнанието си до наши дни. През 1945 година броят им е около 500 000.

( česky )

ZÁPADNI SLOVANÉ .. LUŽIČTI SRBOVÉ

Lužičtí Srbové jsou malý západoslovanský národ obývající jihovýchodní část východního Nĕmecka, historicky zvanou Lužice. Používají dva samostatné spisovné jazyky: hornolužitčinu (též hornolužická srbština, horní lužická srbština ) a dolnolužitčinu (též dolnolužická srbština, dolní lužická srbština).

Srbové (nejedná se o jihoslovanské Srby) osídlili území Lužice v době stĕhování národů. Území bylo v 10. století dobyto a kolonizováno nĕmeckou šlechtou (epanzi zahájil východofranský král Jindřich I. Ptáčnik, Srbové tak ztratili samostatnost. Ve strědověku platila různá omezení a zákazy srbského jazyka. Po reformaci nastala mírná liberalizace. Vznikl psaný jazyk – i když tedy ve třech variantách: dolnosrbsky, hornosrbsky – evangelicky, hornosrbsky – katolicky.

1815 bylo území Srbů nově rozděleno. Dolni Lužice a severovýchod Horni Lužice připadly Slezsku a Braniborsku, které v byly v té době pruskými provinciemi; zbytek Horní Lužice zůstala Sasku. V Sasku se k Srbům v zásadě uplatňoval liberálnější přístup, v Prusku většinou tvrdší.

Ve 40. letech 19. století výrazně zesílilo národní vědomí Srbů a vyústilo v srbské národní obrození. Inspiraci lze hledat ve dvou pramenech. Prvním byl německý romantismus a německý nacionalismus, který panoval po Napoleonských válkách a který se přenesl také na Srby. Druhým byla idea součásti ve velkém ´slovanském společenství národů´ a slovanská romantika. Objevuje se silná vazba k česko-slovenskému národnímu obrození. Vydávají se první noviny, v saské Horní Lužici se šíří zakládací vlna různých společností a sdružení.

K revolučním bojům z roku 1848 se Srbové nepřipojili. Po potlačení drážďanského povstání byly některé požadavky Srbů splněny. Jako příklad může sloužit výuka v srbštině na gymnáziu v Budyšině (Bautzen) nebo bohoslužby v hlavním městě – Drážďanech. V Prusku byla srbština opět masivně omezena.

V poslední třetině 19. století probíhá silná asimilace srbského obyvatelstva, většina Srbů již vyrůstá dvoujazyčně.

Roku 1912 byla založena dodnes existující Domowina jako zastřešující organizace srbských sdružení. Po porážce Německa v 1. světové válce propagovali některé vůdčí osobnosti Srbů vlastní srbskou správní jednotku, která by pokud možno byla úzce spjata se vznikajícím Československem. Výmarská ústava pak zaručovala neněmeckým částem obyvatelstva svobodný vývoj, ale chyběly zákony, které by jej realizovaly.

V prvních měsících národniho socialismu byl učiněn pokus Srby násilně integrovat. Chytrým vedením jako jediná organizace přežila Domowina, která odporovala všem pokusům Srby integrovat jako slovansky mluvicí Němce do nacistického konceptu. NSDAP roku 1937 Domowinu zakázala. Byly připravovány plány na vysídlení srbského obyvatelstva po konečném vítězství.

Po válce neexistoval jednotný program následujícího vývoje. Srbský národní výbor se sídlem v Praze prosazoval odtržení Lužice od Německa a její připojení k Československu. Znovu obnovená Domowina podporovala myšlenku autonomie Srbů v Lužici. KPD/SED, která mezi Srby však měla zanedbatelnou členskou základnu, bojovala o jejich integraci do budoucí NDR a slibovala rozsáhlou podporu. Do roku 1948 byli Srbové výrazně podporováni z Prahy (gymnázium, tiskárna, rozhlasové pořady, finanční podpora atd.), což byla pro německé komunisty stálá výzva. Roku 1948 přijala saská sněmovna zákon pro ochranu práv Srbského národa.

V době NDR byla vybudována velkorysá síť srbských institucí, která byla ročně podporována vysokými finančními částkami: Institut pro srbský národopis (dnes Serbski institut), Státní ensemble pro srbskou národní kulturu, Nakladatelství Domowina, srbská redakce u Radia DDR, několik základních škol, 2 erweiterte Oberschulen, Srbské národni divadlo). Cenou za tuto v dějinách Srbů jedinečnou podporu byla plná integrace do NDR. Domowina byla zcela pod vlivem SED.

Po roce 1989 se museli i Srbové postavit požadavkům nové politiky. 1989 se utvořilo Srbské národni shromáždĕni. Do r. 1991 byla obnovena Domowina ve stylu, v jakém existovala ve 20. letech. Dolni Lužice je dnes součástí spolkové země Braniborska (Brandenburg), Horni Lužice patří k svobodnému státu (Freistaat – zvl., ale právně ekvivalentní označení spolkové země) Sasku. Síť srbských institucí, která vznikla za NDR pracuje v současnosti dále.

V současnosti si cizinec nejprve povšimne dvoujazyčných názvů. Srbové provozují vlastní studio u televize MDR. Práva Srbů v Sasku dnes zaručuje Ústava svobodného státu Saska, Zákon o právech Srbů ve svobodném státě Sasko z roku 1999 a další právní předpisy.



(slovenčina)

ZÁPADNI SLOVANIA LUŽICKI SRBI

Lužickí Srbi sú najmenším slovanským národom. Patria k západoslovanskej vetve. Žijú v Nemecku v povodí horného toku Sprévy (časť územia starej Hornej a Dolnej Lužice. Sú potomkovia Polabských Slovanov, ktorí sa ubránili germanizácii. Dnes sú dvojjazyční (lužíčtina a nemčina), časť hovorí len po nemecky.

Lužickí Srbi obývajú územie Lužice, ktoré leží na území nemeckých spolkových krajín Sasko a Brandenbursko. Od 14. storočia do 17. storočia bolo toto územie súčasťou Českého kráľovstva.

Počet Lužických Srbov sa v súčasnosti odhaduje na 60 000 až 100 000. Väčšina z nich obýva pôvodné územie Lužice, najmä v okolí miest Budišín (Bautzen) a Chotebus (Cottbus).

Počet používateľov lužickej srbčiny sa odhaduje na asi 50 000 tisíc. Lužickí Srbi hovoria dvoma jazykmi:

hornolužická srbčina

dolnolužická srbčina

Rozdiel medzi nimi je väčší ako medzi slovenčinou a češtinou. Hornolužická srbština je viac podobná starej čestine z 15. storočia. Dnes ju používa asi 40 000 ľudí. Dolnolužická srbština je viac podobná poľštine, dnes ju používa asi 10 000 ľudí.

Srbčina sa vyučuje na základných a stredných školách ako prvý, druhý alebo cudzí jazyk. V Brandenbursku a Sasku existuje aj televízne (ORB, Ostdeutscher Rundfunk Brandenburg) a rozhlasové vysielanie v tomto jazyku, aj keď len niekoľko minútové resp. niekoľko hodinové.

Srbčina sa vyučuje aj na kurzoch v Budišíne a Chotebuse. Učitelia sa učia na Inštitúte srbských štúdií na Univerzite v Lipsku. Lužickí Srbi majú aj vlastnú organizáciu - Domowinu.


(македонски)


ЗАПАДНИ СЛОВЕНИ ЛУЖИЧКИ СРБИ

Лужичките Срби (Serbja) се словенски народ кој припаѓа на западната група словенски народи и јазици. Главно се населени во Југоисточна Германија во градовите Бауцен и Котбус и нивната околина. Нивниот број е околу 20.000.

Ти самите себеси се нарекуваат Serbja, а својот јазик го нарекуваат Serbski или Serbšće. Меѓутоа тие немаат никаква врска или сличност со Србите кои живеат на Балканот, а поради тоа што се населени во регионот Лужица (Југисточна Германија и Југозападна Полска) ја добиле претставката Лужички, за да се разликуваат од Србите кои живеат на Балканот.






 

<< back to slavia-slavialand12.tripod.com

forward to slavia-slavialand14.tripod.com >>

 

<< back to slavialand9.tripod.com

forward to slavialand11.tripod.com >>